Пролог. Наталя

через пару місяців  від відправної точки

Перед цим візитом до лікаря я цілу ніч майже не спала. Лежала, прислухаючись до тихого дихання сплячого Макса, і думала, що буде, якщо результати виявляться позитивними. Я не хотіла засмучувати його, тому нічого не говорила, але якщо діагноз підтвердять, певно, треба буде розповісти. Мені не хотілося бачити в його очах жалість. Або ще більше — страх. Деякі люди бояться таких діагнозів, починають сторонитися своїх хворих друзів чи родичів, немов і самі бояться заразитись… Я так хотіла, щоб це була фальшива тривога, щоб лікарзавтра сказав: “У вас все добре…” Але щось всередині мене, якась інтуїція підказувала, що він цього не скаже…

Коли я зайшла до кабінету, на дверях якого був напис “лікар-онколог”, то чомусь стала дуже спокійна. Може, допомогли пігулки, які я випила вранці, а може, я вже наперед змирилася із своїм майбутнім?

Він дістав із столу файлик з моїми аналізами і сказав:

— Мені дуже шкода, але все підтвердилось, Наталю. Я розумію, ви зараз в шоці, але нам важливо одразу почати лікування. Ваш настрій і налаштування також дуже сильно впливатимуть на результати лікування, — сказав він твердо. 

 — Все дуже погано? — я не впізнала свого голосу, він був якимось чужим. 

— Стадія не пізня, тож я не можу сказати, що все "дуже погано". Але трохи запущено. І місце… Ви ж розумієте, що цей вид раку у жінок один з найчастіших. Можливо, доведеться робити операцію, якщо хімія не впорається, — сказав він. 

 — Так, звичайно, я буду все робити, — тихо сказала я. — В мене син… Я не хочу залишити його сиротою..

— Зараз вам важлива підтримка рідних. Ви маєте поговорити з ними. Ви живете з чоловіком? Чи мати-одиначка? Я можу також направити вас до психолога, це нормальна практика при цьому захворюванні. 

 — В мене є чоловік… До психолога поки що не буду звертатися. Може, потім, якщо буде потреба. Дякую вам…

***

Коли я їхала додому в таксі, то хоч і дуже старалася стримати сльози, та все одно розплакалась. Таксист зі співчуттям дивився на мене, може, подумав, що в мене хтось помер чи трапилося інше нещастя. А все, що сталося зі мною, і було нещастям. Я не знала, чи вдасться мені вижити, а якщо я виживу, то чи не стану інвалідом, розвалюхою на гормонах? Чи буду я потрібна Максу? Треба все ж йому розповісти, бо мені виписали дуже дорогу хіміотерапію, в мене не було таких особистих грошей, а всі наші заощадження лежали на спільному рахунку. 

Розплатившись з таксистом і увійшовши до будинку, я, здається, трохи заспокоїлась. Вигляд рідних стін ніби говорив, що все буде добре. Зрештою, стадія дійсно не найгірша, я відразу почну лікування. Багато чула історій, коли з таким діагнозом люди повністю одужували, то чому мені заздалегідь себе хоронити? Я ще поборюсь — сказала я собі. 

Як завжди у складних життєвих ситуаціях, я заходилася прибирати. Коли бачила, як дім стає чистим. все лежить на своїх місцях, то з’являлося відчуття, що я і своїм життям так само можу керувати і змінювати його на краще…

***

Коли всюди навела лад, захотілося заварити чай і подивитися наші з Максом фото, ще з весілля, потім з маленьким Деном. Їхній перегляд завжди підіймав мені настрій. Ці фото були на Максовому комп’ютері, тож я увімкнула його, взяла чашку чаю і кілька цукерок і перейшла в додаток з фото.  Стала переглядати спершу ще наші студентські фото, тоді весільні... Макс був такий юний, і я побачила, що вони з Деном дуже схожі. Треба буде показати ці фото Максу, йому буде приємно. що син зараз — прямо його копія…

Потім я знайшла світлини, на яких був зовсім маленький Ден, виписка з пологового, його перший день народження… Тепер я вже усміхалася. Як я могла ще кілька годин тому так панікувати і думати про смерть? У мене найкраща родина, є достатньо грошей, щоб оплатити лікування, є робота і хороші друзі, мені гріх скаржитися на життя. А хвороба — то, мабуть, просто знак, щоб я трохи зупинилася і замислилась над своїм життям…

Я гортала фото далі й далі, і раптом зупинилася, здивовано дивлячись на екран. Спершу мені здалося, що це якісь чужі фото, які випадково Макс завантажив до наших. Але потім я побачила на одній із світлин його крупним планом,  а потім упізнала й на інших. Майже на всіх знімках була одна й та ж сама молода дівчина з довгим каштановим волоссям. Вона то позувала на камеру сама, то разом із моїм чоловіком. І по самих фото було зрозуміло. що між цими двома є якась “хімія”. Вони так закохано дивилися одне на одного… Були фото. зроблені на вулицях міста. на пляжі, а на деяких я впізнала нашу власну квартиру, яку ми спершу думали здавати в оренду, а потім Макс сказав, що хай вона буде для Дена… То тепер він там зустрічається зі своєю коханкою? Що ця дівчина була його коханкою,я не сумнівалася. Було в їхніх спільних фото щось інтимне, чужі люди так не дивляться одн на одного…

Але що мені тепер з усім цим робити? Може, закрити ці кляті фото і вдати, що нічого й не було, що я нічого не знаю? У нас із Максом все так добре останнім часом… Але як я зможу тепер жити поряд із зрадником, цілувати його, лягати з ним у ліжко, знаючи, що можливо він прямо зараз прийшов від цієї дівки? Це почуття безпорадності і водночас гніву затопило мене, немов цунамі, перехопило подих, сльози потекли з очей… Я немов закам’яніла, стиснувши руками скроні, нахиливши голову. Одразу дві такі новини за день буквально розчавили мене, залишивши лише порожню оболонку. В голові крутилися лише чотири слова: “Я не хочу жити…”