Эпизод 16

Глава 16: Останній подих артефакту

​Усередині підземелля палацу Лазурного острова панувала тиша, яка тиснула на вуха сильніше, ніж гуркіт битви на площі. Це була тиша розпаду. Велетенський, виточений із невідомого металу механізм, який запустив Вальєр, нагадував серце мертвого бога. Його шестерні, розміром із колеса візків, оберталися з неприродною, рваною амплітудою. Усе це супроводжувалося низькочастотним гулом, який змушував стіни «плакати» чорною маслянистою рідиною. Адріан стояв перед самим розломом — тріщиною в підлозі, з якої виривалося фіолетове марево, що свідчило про нестабільність самої реальності.

​— Арель, не наближайся! — крикнув Адріан, намагаючись перекрити шум розлому. Його обличчя було вкрите пилом і сажею, на плечі виднілася глибока подряпина від меча, але він не звертав на неї жодної уваги. Його очі були прикуті до сестри. — Ця штука висмоктує життя з усього навколо! Якщо ти ввійдеш у радіус дії, ти можеш просто перестати існувати як фізична істота!

​Ліра, що стояла трохи осторонь, швидко перевіряла показники на своєму ручному магічному сканері. Її руки тремтіли — це було єдине, що видавало її справжній стан.

— Він правий, — сказала вона, і її голос був схожий на шелест сухого листя. — Розлом не просто руйнує острів, він створює «енергетичну вакуумну камеру». Кожна крупинка енергії, яку ви в нього кинете, буде використана для прискорення розпаду. Це замкнене коло. Ми не можемо просто «зупинити» його силою. Ми повинні перевантажити його частоту власним випромінюванням. Але це вимагає... прямого контакту з ядром.

​Арель зробила крок вперед, і під її ногами камінь розсипався на дрібний пісок. Вона відчувала, як Зірка в її руці тремтить. Вона була не просто інструментом — вона була живою, вона відчувала страх. Але в той же час вона відчувала глибокий, майже релігійний обов'язок. Вона — принцеса цього острова, і її народ зараз на площі чекає на диво. Вони чекають на те, що темрява відступить.

​— Я повинна це зробити, — сказала Арель, навіть не обертаючись. — Якщо ми не зупинимо це зараз, через десять хвилин від острова не залишиться навіть спогаду. Адріане, тримай оборону. Ліро, якщо я зникну... ти знаєш, що робити з рештками енергії.

​Адріан хотів щось сказати, мабуть, хотів схопити її, зупинити, але Ліра поклала руку йому на плече. Вона бачила в очах Арель те, чого не міг бачити він — вибір, який було зроблено ще в той момент, коли вона вперше взяла Зірку до рук. Це був вибір принцеси, яка не просто керує країною, а є її душею.

​Арель ступила в розлом.

​Світ навколо неї миттєво перестав існувати. Вона більше не відчувала під ногами підлоги палацу, вона більше не чула гуркоту машин. Вона опинилася в просторі, де не було часу, де існували тільки вібрації енергії. Вона була в самому серці зламаного механізму. Фіолетові потоки, що нагадували гігантські вени, пульсували навколо неї. Вони намагалися проникнути в її розум, шепочучи про владу, про те, що вона може сама стати богом цього світу, якщо просто прийме їхню природу.

​— Ні, — прошепотіла Арель, і її голос пролунав у цій порожнечі, як дзвін. — Ти — лише спотворена копія. Ти не маєш права руйнувати те, що було створено з любові.

​Вона витягла «Сльозу неба». Кристал у її руці спалахнув так яскраво, що сама темрява розступилася. Вона підняла його високо над головою, в самому центрі фіолетового вихору.

— Я віддаю тобі все, що в мені є! — вигукнула вона, і в цей момент енергія її душі, накопичена за всі ці роки випробувань, з'єдналася з енергією Зірки.

​Це не була просто енергія. Це були спогади — про сонячні ранки на Лазурному острові, про сміх брата, про теплий вітер, про перші кроки, про біль полону і про силу, яку вона знайшла в собі, щоб вижити. Кожен спогад був окремим зарядом чистого світла.

​Назовні, у підземеллі, Адріан і Ліра бачили, як Арель повільно зникає в сліпучому блакитному сяйві. Велетенський механізм почав змінювати звук — з жахливого скреготу він перейшов у гармонійний, високий гул, який почав резонувати з кожним атомом палацу. Розлом, що був схожий на шрам на тілі планети, почав стягуватися.

​— Вона робить це... — прошепотіла Ліра, вкриваючи обличчя руками, щоб захиститися від яскравості світла. — Вона переписує закон виживання системи! Вона змушує хаос стати порядком!

​Адріан упав на коліна, дивлячись на те, що відбувалося. Це було найвеличніше і найболючіше, що він бачив у житті. Його сестра, його кров, перетворювалася на джерело світла, яке рятувало все, що їм було дороге.

​Раптом стався вибух. Але не той, що руйнує, а той, що очищує. Світло розлетілося в усі боки, проходячи крізь стіни палацу, крізь фундамент, крізь землю самого острова. Воно торкнулося кожного каменю, кожного дерева, кожної людини.

​У підземеллі все вщухло. Механізм зупинився. Він більше не був залізним чудовиськом — він був просто купою металобрухту, охолодженою і нешкідливою. Розлом зник, залишивши після себе лише легкий запах озону і свіжості, як після грози.

​Арель лежала на підлозі, де щойно був розлом. Вона була бліда, майже прозора. Її волосся, яке раніше було темно-золотим, тепер стало сріблясто-білим, як у самої Зірки. Кристал лежав поруч — він більше не пульсував. Він став звичайним каменем, втративши все своє сяйво.

​Адріан миттєво підскочив до неї, підхоплюючи її на руки.

— Арель? Арель, ти чуєш мене?

​Вона відкрила очі. Вони теж змінилися — у них тепер було щось від чистого небесного простору, щось безкінечне. Вона посміхнулася — слабкою, але неймовірно щирою посмішкою.

— Ми... ми це зробили, Адріане. Острів у безпеці.

​Ліра підійшла ближче, дивлячись на кристал. Вона торкнулася його і зрозуміла: він порожній. Вся енергія, яка зберігалася в ньому протягом століть, була віддана для порятунку острова.

— Ти віддала все, — тихо сказала Ліра. — Тепер ти — просто принцеса. Ти більше не хранителька Зірки.

​— Ні, — Арель ледь помітно похитала головою, дивлячись на свої руки, які все ще трохи мерехтіли світлом. — Тепер ми всі — носії цієї енергії. Я не забрала її назад. Я розподілила її між усіма нами. Тепер світло не в кристалі. Воно в землі, у воді, у повітрі і в кожному з вас.