Эпизод 15

Глава 15: Тіні над Лазурним островом

​Столиця Лазурного острова виглядала так, ніби її торкнулося саме дихання смерті. З борта «Зоряного Вітрильника» було чітко видно, що місто, яке колись славилося своїми садами, білими терасами та безкінечними вогнями, перетворилося на суворий військовий табір. Над центральною вежею королівського палацу розвивався прапор із символом, який Арель бачила вперше — розколоте сонце, заковане в сталеві ланцюги. Це був символ нового режиму, який захопив владу, поки країна була знекровлена війною та відсутністю законного спадкоємця.

​Адріан стояв на палубі, не зводячи очей із рідного міста. Його руки були міцно стиснуті на поручнях, а щелепи зведені від люті. Він знав кожну вулицю цього міста, кожен камінь у мурах, і зараз цей біль від усвідомлення зради був для нього сильнішим за будь-яку рану, отриману в бою.

— Це робота лорда Вальєра, — нарешті промовив він, і його голос звучав як гарчання пораненого звіра. — Він завжди чекав моменту. Він був правою рукою нашого батька, він знав усі наші плани, всі слабкі місця. Він чекав, поки ми з тобою, Арель, опинимося далеко, а замок знесилить себе в боротьбі з Чорним островом. Він прийшов не як загарбник — він прийшов як «рятівник».

​Ліра стояла трохи осторонь, спостерігаючи за їхньою реакцією. Для неї це був цікавий політичний урок. Вона бачила, як зрадництво працює в обох світах: і в механічному світі її батька, і в цьому «світлому» світі принцеси Арель.

— Вальєр розумний, — зауважила вона, підходячи до них. — Якщо він захопив владу, він не просто посадив своїх солдатів на кожній вулиці. Він переписав історію. Подивися, як люди на пристані поводяться. Вони не ховаються, вони працюють. Він переконав їх, що ви обоє — загинули, а він — єдиний, хто може принести стабільність після «темних часів» війни з Чорним островом.

​Це було найгірше. Люди не просто боялися — вони вірили. Арель відчувала, як її серце стискається. Її народ, заради якого вона страждала п’ять років, тепер вважав її примарою, а її рятівника — загарбником.

​— Нам не можна просто увійти в гавань, — сказала Арель, її голос був спокійним, але твердим. — Вальєр чекає на нас. Якщо він справді такий, як ти кажеш, Адріане, він вже розставив пастки. Він не вб’є нас на очах у всіх, бо це зробить із нас мучеників. Він захопить нас, засудить як самозванців і знищить публічно.

​Адріан глянув на сестру з повагою.

— Ти маєш рацію. Нам потрібен план. Не штурм, а дезінформація.

​Вони перейшли до кабінету капітана, де на столі лежала детальна мапа міста. Ліра розгорнула її, і її пальці почали швидко малювати лінії, обходячи охорону. Вона знала методи Вальєра — він був учнем старих шкіл, і вона могла передбачити кожен його крок.

— У нього є три точки опори: палац, арсенал і магічна вежа, — почала Ліра, вказуючи на мапу. — Вежа — це найважливіше. Він використовує її для транслювання своєї пропаганди. Вона налаштована на ту ж частоту, яку ми використовували для знищення бастіону. Якщо ми зможемо зламати вежу, ми не тільки позбавимо його контролю над містом, ми розкриємо його брехню. Люди побачать справжнє обличчя свого правителя.

​Арель слухала, але в її голові був інший план. Вона відчувала, що просто зламати вежу буде недостатньо.

— Нам потрібно зробити це під час фестивалю, — сказала вона. — Через два дні — День Сонцестояння. Це день, коли весь острів збирається на площі перед палацом. Вальєр обов'язково влаштує там звернення до народу. Він буде впевнений у своїй безпеці. Це наш момент.

​Адріан хмикнув, у його очах знову з'явився той самий азарт, що й у дні їхньої юності.

— Ризиковано. Надзвичайно ризиковано. Але це єдиний шанс дістатися до нього, не потопивши все місто в крові.

​Підготовка тривала без сну. «Зоряний Вітрильник» було замасковано під торговельне судно, яке прибувало для святкувань. Екіпаж Адріана, який раніше був лише військовим, тепер мав навчитися грати ролі — торговців, музикантів, паломників. Ліра сама допомагала їм із технікою маскування, використовуючи залишки магічних технологій свого батька, щоб приховати їхню справжню суть. Арель же займалася найважчим — вона тренувала свій зв’язок із кристалом. Вона повинна була навчитися не тільки битися ним, а й транслювати через нього свою власну енергію на великі відстані.

​Тієї ночі, перед самим днем Сонячного свята, Арель вийшла на палубу. Океан був спокійним, як дзеркало, в якому відбивалися зірки. До них підійшов Адріан.

— Ти боїшся? — спитав він, стаючи поруч.

— Я боюся не смерті, — відповіла вона, дивлячись на вогні міста вдалині. — Я боюся того, що ми побачимо, коли увійдемо туди. Ми змінилися. Острів змінився. Що, якщо ми не зможемо повернутися до того життя, яке у нас було? Що, якщо ми вже не ті, ким були раніше?

​Адріан поклав руку їй на плече.

— Арель, ми ніколи не будемо тими, ким були. І це добре. Ми стали сильнішими. Ми стали тими, хто може змінювати світ, а не просто приймати його таким, яким він є. І якщо острів нас не прийме — ми побудуємо новий. Але ми зробимо це разом.

​Вони стояли там довго, два колишні вигнанці, які поверталися додому, щоб або повернути собі все, або втратити навіть надію.

​Наступного ранку місто зустріло їх тисячами прапорів із розколотим сонцем. Корабель увійшов у гавань, проходячи повз величні статуї предків, які тепер здавалися похмурими та відстороненими. На пристані панувала сувора дисципліна. Солдати Вальєра — високі, в ідеально випрасуваній формі, з обличчями, що не виражали нічого — перевіряли кожну діжку, кожен вузол.

​Арель, перевдягнена в простий одяг паломниці, з каптуром, що закривав її обличчя, відчувала, як її серце калатає при кожному кроці. Поруч ішла Ліра, чия хода була настільки впевненою, що солдати навіть не наважувалися зупинити її для огляду. Адріан, у ролі багатого купця, йшов попереду, тримаючи в руках фальшиві папери на право торгівлі. Це була найнебезпечніша гра, яку вони коли-небудь грали.