Эпизод 9

Глава 9: У серці темряви 

​Чорний острів був повною протилежністю Лазурному, немов сама природа тут була спотворена злим умислом. Якщо дім Арель дихав світлом, сонячним теплом і солоним морським бризом, то тут усе було просякнуте холодом вічності. Замок, у якому її тримали, не будували — його висікли прямо всередині гігантської, мертвої базальтової скелі, що стирчала з океану, як ікло велетенського монстра. Стіни були такими чорними, поглинаючими будь-яке світло, що здавалося, ніби вони живляться самою темрявою. Тут не було місця ні чому живому: ні птахам, ні деревам, ні навіть звичайному ранковому сонцю, яке ледь пробивалося крізь вічно важкі, свинцеві хмари.

​Її темниця розташовувалася в так званому «Скляному шпилі» — найвищій вежі, де замість вікон були лише вузькі, пронизливі бойниці. Тут не було ні затишних камінів, ні теплих килимів, лише вічний, ледь чутний гул механізмів, що працювали в стінах, і пронизливий протяг, який змушував Арель кутатися в грубі, колючі вовняні пледи. У кімнаті стояло лише жорстке дубове ліжко, масивний стіл, завалений кресленнями, і пара книжкових полиць із працями з темної магії та механіки. Їх приносили сюди не для навчання, а щоб зайняти розум полонянки, перетворити її мислення на частину цього механічного світу.

​Але Арель не дозволяла собі здаватися. Її боротьба була тихою, але непохитною. Вона встановила суворий, майже військовий розпорядок дня, щоб не збожеволіти в цій кам'яній пастці. Кожну годину вона присвячувала або тренуванню тіла, виконуючи складні вправи в тісній камері, або вивченню ворожих текстів, шукаючи в них помилки та прогалини. Вона розмовляла з Міккі — не просто як із твариною, а як зі співрозмовником, щоб не забути звук власного голосу, який у цій тиші здавався їй чимось чужим. Вона була схожа на спостерігача, який вивчає ворога крізь мікроскоп: рахувала кроки вартових, вимірювала інтервали між змінами караулу, аналізувала вібрацію підлоги, що виникала від парових машин.

​Чорний замок, цей жорстокий і досконалий механізм, думав, що давно зламав її. Вони бачили в ній лише «батарейку», джерело енергії для своєї машини, але вони не бачили того, що відбувалося в її душі. Арель стала іншою. Вона стала холодною і розважливою, як і самі стіни цієї в'язниці, але всередині неї, заховане глибоко під шарами болю та досвіду, все ще горіло світло — те саме, що колись знайшлося на березі океану. Вона стала майстром маскування: під виглядом покірності вона готувала план, який мав перевернути все на Чорному острові догори дригом. Кожен її погляд, кожен рух тепер були частиною великої гри. Арель була готова. Вона чекала на знак, чекала на мить, коли її внутрішнє світло знову спалахне, і цього разу — воно спалить все на своєму шляху, щоб відкрити їй шлях додому.