Эпизод 8

Глава 8: П'ять років випробувань 

​Минуло п'ять довгих, виснажливих років, за які обличчя Лазурного острова змінилося до невпізнання. Час, що колись здавався нескінченним і безпечним, тепер вимірювався лише в засічках на стінах в'язниць та в кілометрах шляху, який долали кораблі принца Адріана. Король Еваріст за ці роки постарів на десятиліття. Його спина, що колись трималася рівно, тепер була зігнута тягарем провини та нескінченної скорботи. Волосся, як срібло на ранковому сонці, повністю вкрилося сивиною, а в очах оселилася та непроминальна туга, яку не могла вилікувати жодна магія світу. «Північний Страж» з розкішного королівського палацу перетворився на сувору, холодну військову фортецю, де кожен куточок був просякнутий духом готовності до війни. Життя тут втратило фарби: музика замовкла, свята перетворилися на короткі збори, а на зміну веселощам прийшла сувора дисципліна, яка не пробачала слабкості.

​Однак надія, незважаючи ні на що, не згасла. Принц Адріан, який у рік викрадення Арель був лише імпульсивним, запальним юнаком, змужнів і перетворився на особистість, яку поважали навіть вороги. Він не забув Арель. Кожен свій день, кожну годину він присвячував лише одному — підготовці до тієї єдиної битви, яка мала повернути його сестру додому. Адріан особисто збирав найкращих мореплавців, навчався в них мистецтву читання зірок та небезпечних течій, будував швидкохідні кораблі, здатні проривати найщільніші блокади. Він клявся своєю честю, своєю душею і своєю короною, що поверне принцесу, чого б це йому не коштувало. Його військо тепер було не просто армією — це була родина, об'єднана однією великою метою.

​У цей самий час, далеко за горизонтом, у самому серці темряви, Арель уже не була тією переляканою дівчинкою, яку колись витягли з ліжка в окованій ковдрі. Роки полону, проведені в умовах, які зламали б дух будь-кого іншого, викували в ній непереможний сталевий стрижень. Вона навчилася жити в темряві, навчилася розрізняти відтінки чорного і вловлювати найменші зміни в настрої своїх наглядачів. Вона годинами сиділа у своїй камері, дивлячись на бушуючий під вікном океан, і гладила величезного, білосніжного кота — Міккі. Він вижив, він виріс у справжнього, небезпечного звіра, чий погляд тепер був гострішим за будь-який кинджал. Міккі був її єдиним захисником, її єдиним зв'язком з минулим життям, її єдиною опорою в світі, де навіть повітря здавалося просякнутим магією ворога.

​Арель не дозволяла собі плакати. Вона знала, що за нею прийдуть, і тому кожен її день був тренуванням. Вона вивчала механізми замку, слухала кроки вартових, вираховуючи час їхньої зміни до секунди. Вона читала книги з темної магії, які їй дозволяли мати, — не тому, що хотіла вчити її, а тому, що шукала слабкі місця в системі, яку побудував її викрадач. Усередині неї все ще горіло світло — те саме, що колись знайшлося на березі океану. Воно було прихованим, майже невидимим під шаром її втоми та обережності, але воно було там, незгасне й глибоке. Арель готувалася. Вона знала, що час розплати наближається, і вона не дозволить темряві проклятого острова зломити її дух до того моменту, як принц Адріан ступить на цей берег.