Эпизод 2

Глава 2: Таємниця прибережних скель 

​Залишивши за спиною спокій і затишок королівських покоїв, Арель попрямувала до одного з найбільш відомих, але водночас таємничих місць острова — до прибережних скель, відомих серед місцевих рибалок як «Зуби дракона». Шлях туди пролягав вузькою, ледь помітною стежкою, що звивалася вздовж крутого схилу, порослого жорсткою морською травою та низькими, покрученими вітрами чагарниками. Океан сьогодні був особливо розгніваним; повітря гуло від напруги, а хвилі з неймовірною, майже звіриною люттю обрушувалися на базальтові валуни, що височіли над водою, як стародавні вартові. Кожен удар хвилі супроводжувався гучним розкотистим звуком, що нагадував віддалений грім, і в небо здіймалися цілі хмари солоних бризок, які перетворювалися на сліпучу білу піну.

​Міккі, який відчув настрій своєї господарки, біг трохи попереду. Він не був звичайним котом: у його рухах відчувалася дика грація хижака, а шерсть, попри вологість повітря, залишалася ідеально білою. Він час від часу зупинявся, напружено прислухаючись до завивання вітру, і охоче кидався в гущу морської піни, намагаючись спіймати дрібних крабів, що на мить з'являлися на поверхні скель, а потім блискавично ховалися у вузьких щілинах. Арель відчувала, як із кожним кроком тривога, що часом охоплювала її в стінах замку, відступає, поступаючись місцем чистому, незамутненому захопленню перед величчю стихії. Вона любила ці скелі за їхню первозданність, за те, що тут, на межі двох стихій — землі й води, — відчувалася справжня свобода.

​Раптово Міккі зупинився біля особливо великого, плаского валуна, який був наполовину прихований викинутими під час нічного шторму водоростями. Він почав активно рити лапами вологий, перемішаний з галькою пісок, видаючи при цьому незвичайне, майже людське за забарвленням схвильоване бурчання. Арель, відчувши, що щось не так, прискорила крок. Коли вона підійшла ближче, серце її пропустило удар: з-під густого шару бурих водоростей пробивалося дивне, ніби пульсуюче світло. Воно було м'яким, теплим, кольору досвітнього неба, і здавалося, що воно живе своїм власним, незалежним життям. Арель обережно, майже з острахом, відсунула камінці й розчистила ділянку піску. Там, у невеликій западині, лежав предмет неймовірної краси — кристал, за формою що нагадував морську зірку, кожна промінь якої була оповита тонкою, ледь помітною срібною ниткою, що здавалася витканою з місячного світла.

​Щойно пальці Арель торкнулися холодних, на перший погляд, граней, як кристал відгукнувся на її дотик теплим, приємним вібраційним імпульсом. Він ніби впізнав її, ніби роками чекав саме цієї хвилини. По тілу принцеси пробігла легка, але відчутна дрож — це було схоже на удар електричного струму, але такий, що не лякав, а наповнював силою. У той же момент у її голові, десь на самому рівні підсвідомості, зазвучала тиха, ледь вловима мелодія. Вона була неймовірно складною, багатошаровою, наче тисячі кришталевих дзвоників, що звучали в унісон, створюючи гармонію, якої Арель ніколи раніше не чула у своєму житті. Вона заворожено дивилася на кристал, забувши про океан, про вітер і про те, що їй потрібно було поспішати. Усі грані зірки переливалися, змінюючи колір від ніжно-блакитного до насиченого фіолетового, і в цьому світлі дівчина бачила приховані візерунки, які здавалися їй ключем до великої таємниці. Арель зрозуміла: те, що викинуло море, не було просто випадковістю. Це був артефакт неймовірної сили, і вона, сама того не усвідомлюючи, стала його обраницею. Весь навколишній світ на мить зупинився, і тільки серце Арель, що билося в такт із пульсацією кристала, нагадувало про те, що життя триває, але тепер воно змінилося назавжди.