Похорон

Настав день похорону.

Небо було сірим, а навколо панувала тиша.

Біля могили стояли рідні, друзі й люди, які знали Алісу.

Мама тримала в руках її улюблену фотографію.

Вона дивилася на усмішку доньки й ледве стримувала сльози.

— Ти завжди казала, що хочеш допомагати іншим… — прошепотіла вона. — І ти це зробила.

Тато стояв поруч мовчки.

Він тримав маленьку річ, яка належала Алісі, і не міг відвести погляду.

— Я ще стільки всього хотів тобі сказати…

Софія плакала, не приховуючи сліз.

— Вона була людиною, яка залишалася поруч навіть тоді, коли сама боялася.

Максим дивився на землю.

— Вона врятувала нас… А ми навіть не змогли врятувати її.

Данило стояв трохи далі.

Його ніхто не бачив.

Тільки Аліса.

Вона стояла поруч із ним і дивилася на всіх.

— Вони будуть жити далі? — тихо запитала вона.

Данило кивнув.

— Так.

— Але вони забудуть мене?

Він подивився на неї.

— Ні. Не так, як ти думаєш.

Аліса перевела погляд на друзів.

Вони поклали біля неї квіти.

Ті самі квіти, які вона любила.

Мама востаннє торкнулася фотографії.

— Прощавай, моя дівчинко.

І в цей момент Аліса відчула щось тепле.

Не страх.

Не темряву.

А любов.

Дзеркало, яке стояло далеко в її кімнаті, вперше за багато часу не відображало жах.

Воно показало лише одну картину:

Аліса, яка посміхається.

І напис:

"Деякі люди залишаються не тому, що ніколи не йдуть… а тому, що їх ніколи не забувають."

Аліса витерла сльози.

— Я готова.

Данило подивився на неї.

— Точно?

Вона востаннє озирнулася на своїх близьких.

— Так.

І разом вони зробили крок до світла, залишивши позаду гру, дзеркала й усі двері, які колись тримали їх у страху.