Аліса..

Світло за першими дверима стало яскравішим.

Аліса стояла посеред порожньої кімнати й дивилася, як темний силует у дзеркалі відступає.

— Чого ти боїшся? — тихо запитала вона.

Дзеркало мовчало.

Вперше.

Без загадок.

Без насмішок.

— Ти завжди змушувало інших робити вибір, — продовжила Аліса. — Але ти ніколи не робило свій.

Поверхня дзеркала пішла хвилями.

— Ти нічого не розумієш...

Голос став глухим.

— Я створене з їхнього страху.

— Ні, — відповіла Аліса. — Ти створене з того моменту, коли хтось вирішив, що біль можна сховати.

За її спиною почали з'являтися спогади.

Але тепер не страшні.

Щасливі.

Данило, який сміявся.

Максим, який завжди допомагав друзям.

Софія, яка вірила навіть тоді, коли всі здавалися.

Артем, який помилявся, але намагався їх врятувати.

— Вони не твої, — прошепотіла Аліса.

— Що?

— Їхні спогади.

Вони належать їм.

І ти більше не маєш права їх тримати.

Раптом дзеркало вибухнуло світлом.

По той бік кімнати почувся крик.

— Алісо!

Це був голос Максима.

Вона обернулася.

За склом вона побачила друзів.

Вони стояли перед дзеркалом у справжній кімнаті.

— Я не можу дістатися до вас, — сказала Аліса.

Данило з'явився поруч із нею.

Цього разу він був не примарою.

Він виглядав спокійним.

— Можеш.

Аліса подивилася на нього.

— Але я тут.

Данило усміхнувся.

— Ти думаєш, що дзеркало — це місце.

Але це ніколи не було місцем.

Це був вибір.

Аліса зрозуміла.

Вона не була ув'язнена.

Вона сама тримала двері зачиненими.

Вона простягнула руку до дзеркала.

І цього разу...

з іншого боку її рука торкнулася руки Максима.

Скло між ними почало зникати.

Але перед тим, як воно розчинилося повністю, пролунав останній голос:

— Гра ще не закінчена.

Усі завмерли.

Бо голос ішов не від дзеркала.

Він ішов із-за них.

Повільно вони обернулися.

У дверях стояв хлопець.

Той самий.

Зі старої фотографії.

Данило.

Але справжній.

І він сказав:

— Ви звільнили не нас.

Ви звільнили те, що було за нами.

Данило стояв у дверях.

Аліса перестала дихати.

Перед нею був він.

Не відображення.

Не спогад.

Не тінь.

Живий.

— Але… — прошепотіла Софія з іншого боку дзеркала. — Як це можливо?

Справжній Данило повільно зайшов у кімнату.

Його очі були сумними.

— Бо ви весь цей час думали, що перші двері приховували мене.

Він подивився на Алісу.

— Але за ними був не я.

Світло в кімнаті почало миготіти.

Стіни вкрилися тріщинами, ніби сама реальність більше не могла втриматися.

— Тоді хто був там? — запитав Максим.

Данило мовчав кілька секунд.

А потім відповів:

— Моя остання пам'ять.

Усі завмерли.

— Коли я зник, — продовжив він, — дзеркало не забрало мене. Воно забрало момент, коли я вирішив залишитися, щоб ви змогли втекти.

Аліса відчула холод.

— Ти… залишився замість нас?

Данило кивнув.

— Але щось пішло не так.

Позаду нього темрява в дверях почала рухатися.

Не як тінь.

Як щось живе.

— Те, що було за мною, — сказав Данило, — це не монстр.

Темрява зупинилася.

— Це все страхи, які дзеркало зібрало за роки.

Голос із темряви прошепотів:

— Я дав вам те, чого ви найбільше хотіли.

Аліса стиснула кулаки.

— Ні.

Вона зробила крок уперед.

— Ти дав нам те, чого ми боялися втратити.

Дзеркало за її спиною знову з'явилося.

Але тепер у ньому не було їхніх відображень.

Там показувалися двері.

Другі двері.

Ті, яких вони ще не відкривали.

— Ви думали, що гра закінчилася, — прошепотів голос. — Але перші двері показали вам минуле.

Світло згасло.

— Другі покажуть вам правду.

Максим подивився на Алісу.

— Ми ж не будемо їх відкривати?

Аліса дивилася на двері.

Вона знала відповідь.

Бо цього разу вона вже не тікала.

— Будемо.

Софія нервово посміхнулася.

— Ти серйозно?

Аліса взялася за ручку.

— Ми весь час думали, що дзеркало хоче нас зламати.

Вона відчинила двері.

— А якщо воно просто боялося, що ми дізнаємося правду?

За дверима була не темрява.

Там стояла їхня школа.

Але порожня.

Без людей.

Без звуків.

І на дошці великими літерами було написано:

"Урок перший: ви ніколи не були тими, ким себе пам'ятаєте."

А потім шкільний дзвінок пролунав сам.

І хтось у коридорі прошепотів:

— Алісо...

— Ти готова згадати, хто ти насправді?

Аліса застигла біля дверей.

Її рука все ще трималася за ручку.

— Хто я… насправді? — тихо повторила вона.

Коридор за дверима залишався порожнім.

Але чиїсь кроки повільно наближалися.

Тук.

Тук.

Тук.

Максим став поруч із нею.

— Алісо, не слухай це.

— Чому? — запитала вона.

Він мовчав.

І цього мовчання було достатньо.

Аліса подивилася на нього.

— Ти щось знаєш.

Максим відвів погляд.

— Я… бачив це раніше.

Софія здивовано подивилася на нього.

— Що саме?

Максим стиснув руки.

— Цю школу.

Усі завмерли.

— Але ми ніколи тут не були, — сказала Софія.

— Були.

Голос Максима став тихим.

— Просто забули.

Данило зробив крок уперед.

— Дзеркало не стирало спогади.

Він подивився на двері.

— Воно їх ховало.

Раптом у коридорі загорілося світло.

На стінах почали з'являтися фотографії.

Класні фото.

Свята.

Екскурсії.

І на кожній була одна дивна річ.

Аліса стояла там.

Але поруч із нею завжди був хтось, кого вона не пам'ятала.

Дівчина з білим волоссям.

Вона посміхалася на кожній фотографії.