Правильний вибір чи ні?

Аліса завмерла.

Голос лунав звідусіль.

Він був тихим...

але вона його пам'ятала.

Не розумом.

Серцем.

— Хто ти? — прошепотіла вона.

Дзеркало затремтіло.

Відображення вперше відступило назад.

— Не слухай його.

— Чому? — запитала Аліса.

— Бо якщо ти згадаєш...

ти зламаєш гру.

Маленька Аліса підійшла до неї.

— Ні.

Вона подивилася прямо в дзеркало.

— Вона має згадати.

Максим дивився на них.

— Що саме?

Дівчинка повільно відповіла:

— Хто був першим.

У кімнаті стало холодно.

Світло згасло.

І перед очима Аліси почали з'являтися спогади.

Не уривки.

Не сни.

Справжні спогади.

Вона побачила той день.

Старий будинок.

Четверо дітей стояли перед дзеркалом.

Аліса.

Максим.

Софія.

Данило.

Але поруч із ними був ще хтось.

Хлопчик у темній сорочці.

Він тримав руку на дзеркалі.

— Це...

Аліса затремтіла.

— Це я бачила його раніше...

Артем опустив очі.

— Так.

Усі повернулися до нього.

— Артеме?

Він мовчав.

Потім тихо сказав:

— Я був там.

Максим зблід.

— Ти казав, що прийшов після нас.

— Я збрехав.

Артем подивився на дзеркало.

— Бо я не був тим, хто шукав вихід.

Я був тим, хто його закрив.

Софія відступила.

— Але чому?

Артем стиснув кулаки.

— Бо за першими дверима було не спасіння.

Там було те, що дзеркало тримало всередині.

І воно попросило мене зробити вибір.

— Який? — тихо запитала Аліса.

Артем подивився на неї.

— Залишити одного...

або втратити всіх.

Дзеркало раптом розсміялося.

— Нарешті вони починають розуміти.

На склі з'явилися слова:

ОСТАННЯ ПРАВДА.

А потім:

АРТЕМ — ПРАВДА ЧИ ДІЯ?

Артем дивився на напис.

Він знав.

Цього разу гра обрала його.

— Правда, — сказав він.

Дзеркало одразу запитало:

— Кого ти залишив за першими дверима?

Артем заплющив очі.

І відповів:

— Не Данила.

Пауза.

— Я залишив... себе.

Артем стояв посеред кімнати.

Його слова повисли в повітрі.

— Я залишив... себе.

Аліса дивилася на нього, не розуміючи.

— Що це означає?

Артем повільно підняв очі.

— За першими дверима не було монстра.

Не було пастки.

Там був я.

Тільки інший.

Світло в кімнаті почало тьмяніти.

Дзеркало показало минуле.

Усі побачили той день.

Маленький Артем стояв перед білими дверима.

Поруч були Аліса, Максим, Софія і Данило.

— Я відкрию, — сказав тоді Артем.

— Не треба, — попередив Данило.

Але Артем не послухав.

Він відкрив двері.

За ними стояла порожня кімната.

І дзеркало.

Не таке, як зараз.

Старе.

Темне.

— Що ти хочеш? — запитав маленький Артем.

І дзеркало відповіло:

— Обмін.

— Який?

— Один залишиться.

А четверо підуть.

Артем подивився на друзів.

Він хотів врятувати всіх.

Тому погодився.

Але дзеркало не сказало правди.

Воно не забрало його життя.

Воно забрало його частину.

Ту, яка могла боятися.

Ту, яка могла сумніватися.

Ту, яка могла бути щасливою.

— Я вийшов звідти...

— Але не весь, — прошепотіла Софія.

Артем кивнув.

— Моя частина залишилася за дверима.

Вона стала тим, що ви бачили у дзеркалі.

Відображенням.

Усі подивилися на скло.

Там стояв Артем.

Але не той, що був поруч.

Інший.

З холодною усмішкою.

— Він думає, що врятував вас, — сказало відображення.

— Але він просто залишив мене там.

Максим зробив крок до дзеркала.

— Ти... справжній Артем?

Відображення нахилило голову.

— Я той Артем, який пам'ятає все.

Той, хто залишився сам.

Аліса відчула, як у неї стискається серце.

— Тоді чому ти тримав нас тут?

Відображення подивилося на неї.

— Бо я чекав.

— Чого?

Пауза.

— Щоб Артем нарешті повернувся.

Артем зблід.

— Ні...

На дзеркалі з'явився новий напис:

ОСТАННІЙ ВИБІР.

ОДИН АРТЕМ ВИХОДИТЬ.
ОДИН ЗАЛИШАЄТЬСЯ.

Софія похитала головою.

— Ні. Ми не будемо знову когось залишати.

Але дзеркало засміялося.

— Ви ще не зрозуміли.

Вибір уже зроблено.

Аліса подивилася на білу двері.

Вони почали повільно зачинятися.

І з-за них почувся голос Данила:

— Якщо двері закриються вдруге...

ніхто вже не зможе відкрити їх.

— Ні! — вигукнула Аліса.

Вона кинулася до білих дверей.

Та щойно її пальці торкнулися ручки, двері завмерли.

Наче чекали.

Дзеркало тихо промовило:

— Відкрити їх можна лише всім разом.

Максим одразу став поруч з Алісою.

— Я з тобою.

Софія, не вагаючись, поклала руку на двері.

Лише Артем залишався позаду.

Відображення дивилося на нього.

— Ти знаєш, що станеться.

Артем повільно кивнув.

— Знаю.

— Якщо двері відкриються, ми знову станемо одним цілим.

Але хтось повинен зайняти моє місце.

Аліса різко обернулася.

— Ні! Ми більше нікого не залишимо!

Дзеркало засміялося.

— Ви досі вірите, що правила можна обійти.

Раптом Данило вийшов із-за дверей.

Усі завмерли.

Він виглядав майже так само, як вони його пам'ятали.

Тільки волосся стало довшим, а очі — сумнішими.

Софія заплакала.

— Данило...

Він усміхнувся.

— Привіт.

Максим кинувся його обійняти.

Але...

Пройшов крізь нього.

Наче крізь туман.

— Що?..

Данило сумно похитав головою.

— Я не справжній.

Я лише спогад, який дзеркало не змогло стерти.

Аліса відчула, як у грудях стислося серце.