Останній подих

У кімнаті запанувала мертва тиша.

Усі дивилися на Артема.

Навіть відображення в дзеркалі перестали рухатися.

— Що ти маєш на увазі? — тихо запитала Аліса.

Артем важко зітхнув.

— Колись нас теж було четверо.

Я, Максим, Софія... і ще один хлопець — Данило.

Ніхто не знав, як вибратися.

Одного дня дзеркало сказало нам те саме.

«Якщо один із вас помре, решта будуть вільні».

Софія повільно похитала головою.

— Я... не пам'ятаю Данила.

— І не повинна, — сумно усміхнувся Артем. — Воно стерло його з твоєї пам'яті.

Максим зблід.

— Ні...

— Пригадай, — тихо сказав Артем. — Чому на старій фотографії залишалося порожнє місце між нами?

Максим завмер.

Перед очима промайнула та сама фотографія.

Тоді йому здалося дивним, що вони стояли надто далеко один від одного.

Наче хтось мав бути між ними.

— Данило... — прошепотів він.

І в ту ж секунду до нього повернувся спогад.

Сміх.

Літній вечір.

Четверо друзів.

А потім...

Порожнеча.

Максим схопився за голову.

— Я згадав...

Софія теж заплющила очі.

По її щоках потекли сльози.

— Він був... Він завжди жартував...

— Так, — тихо відповів Артем.

— Але ж... він помер?

Артем повільно кивнув.

— Він пожертвував собою, щоб урятувати нас.

Дзеркало мовчало.

Лише відображення уважно спостерігали.

— І що сталося? — запитала Аліса.

Артем подивився їй просто в очі.

— Нічого.

Абсолютно нічого.

Ми не стали вільними.

Данило просто... зник.

А ми залишилися.

Дзеркало знову засміялося.

— Він нарешті зрозумів.

На його поверхні одна за одною почали з'являтися тріщини.

Не справжні.

Наче намальовані світлом.

— Надія — найсолодша пастка.

Аліса зробила крок уперед.

— Тоді навіщо ти весь час брешеш нам?

Відображення всіх чотирьох одночасно повернули голови до неї.

І відповіли одним голосом:

— Бо поки ви шукаєте неправильний вихід...

Ви ніколи не знайдете правильний.

У цю ж мить всі тріщини на дзеркалі злилися в одну фразу:

«Шукайте перші двері. Саме вони ніколи не були зачинені.»

Напис спалахнув і зник.

У дзеркалі знову були лише їхні звичайні відображення.

Наче нічого й не сталося.

Артем зблід.

— Перші двері...

— Ти знаєш, що це означає? — запитав Максим.

Артем повільно кивнув.

— Так.

— І де вони?

Він подивився на Алісу.

— У тому будинку.

У день, коли ти вперше зайшла до своєї кімнати...

Ми обрали не ті двері.

Аліса відчула, як холод пробіг по її спині.

— Мій дім?.. — прошепотіла вона. — Але я там жила все життя.

Артем не відводив погляду.

— Саме тому дзеркало обрало тебе.

— Що ти говориш? — різко запитав Максим.

Артем підійшов до старого дзеркала і торкнувся його рукою.

— Пам'ятаєте, що воно сказало? «Перші двері ніколи не були зачинені».

Усі мовчали.

— Коли ми вперше потрапили сюди, ми шукали вихід. Ми відкривали кожні двері в будинку... крім одних.

Софія насупилася.

— Яких?

Артем повільно повернувся до них.

— Тих, через які ми увійшли.

У кімнаті знову стало тихо.

Аліса зробила крок назад.

— Але... я зайшла у свою кімнату через звичайні двері.

— Ні, — відповів Артем. — Ти думаєш, що зайшла.

Раптом світло в кімнаті почало миготіти.

Стіни навколо них ніби змінилися.

На мить вони побачили не кімнату Аліси, а старий коридор.

Той самий.

Якого ніхто з них не пам'ятав.

У кінці коридору стояли двері.

Білі.

Без ручки.

Без замка.

Просто двері посеред порожньої стіни.

— Це неможливо... — прошепотіла Софія.

— Вони були тут весь цей час, — сказав Артем.

Дзеркало за їхніми спинами тихо заговорило:

— Ви так довго шукали шлях назовні...

Ви навіть не помітили, що весь цей час стояли біля входу.

Аліса обернулася.

— Чому ти боїшся цих дверей?

Відображення у дзеркалі завмерло.

Уперше воно не посміхалося.

— Я не боюся.

— Брешеш, — сказав Максим.

Дзеркало затріщало.

— Відкрийте їх...

І ви дізнаєтесь, хто насправді залишився по той бік.

Рука Аліси повільно потягнулася до дверей.

— Не роби цього, — тихо сказав Артем.

Вона подивилася на нього.

— Чому?

Артем опустив очі.

— Бо минулого разу за цими дверима залишився Данило.

І цього разу...

хтось інший має зайняти його місце.

Двері раптом самі відчинилися.

За ними не було кімнати.

Не було коридору.

Там стояло лише дзеркало.

Таке саме.

А перед ним — четверо дітей.

Аліса завмерла.

Бо серед них вона побачила себе.

Тільки молодшу.

І поруч із нею стояв Данило.

Він дивився прямо на неї.

І прошепотів:

— Алісо...

Ти запізнилася.

Ти мала прийти сюди ще тоді.

До того, як вони забули.

Усі завмерли.

Відображення в дзеркалі повільно підняло голову.

Його очі були темнішими, ніж раніше.

— Правда чи дія? — тихо запитало воно.

Аліса насупилася.

— Що?

Відображення посміхнулося.

— Гра.

Максим зробив крок назад.

— Ми не будемо грати з тобою.

Дзеркало тихо засміялося.

— Ви вже граєте.

Світло в кімнаті згасло.

На склі з'явилися чотири слова:

ПРАВДА. АБО. ДІЯ.

— Кожен із вас обере, — сказало відображення. — Один раз.

— А якщо відмовимося? — запитала Софія.

У дзеркалі з'явилася тріщина.

— Тоді я оберу за вас.

Аліса стиснула кулаки.

— Я перша.

Відображення нахилило голову.

— Добре.

На дзеркалі з'явилося її ім'я.

АЛІСА.

— Правда чи дія?

Вона мовчала кілька секунд.

— Правда.