Що це..

— Алісо!

Хтось легенько торкнувся її плеча.

Вона різко розплющила очі.

Перед нею була звичайна шкільна парта.

Сонячне світло пробивалося крізь великі вікна класу.

На дошці крейдою було написано:

«Історія України»

У класі лунав гул голосів.

Хтось сміявся, хтось переглядав телефон, а вчительки ще не було.

Аліса важко дихала.

Вона одразу подивилася на свої руки.

Жодної подряпини.

Жодної крові.

Дзеркала...

Не було.

— Ти чого? — почувся знайомий голос.

Поруч сидів Максим.

Він виглядав так само розгублено.

— Тобі теж... це снилося? — ледь чутно запитала Аліса.

Максим нічого не відповів.

Лише повільно відкрив долоню.

На ній лежав маленький сріблястий свисток.

Той самий, який він дав Алісі.

Дівчина відчула, як по спині пробігли мурашки.

— Це неможливо...

Позаду них різко відсунувся стілець.

Обоє обернулися.

За останньою партою сиділа Софія.

Вона теж щойно прокинулася.

Її очі були широко розплющені, а обличчя — бліде.

Вона швидко озирнулася по класу, ніби перевіряючи, де знаходиться.

Потім їхні погляди зустрілися.

Софія повільно дістала з кишені пожовклий аркуш паперу.

Ту саму карту.

Вона мовчки поклала її на парту.

Максим важко ковтнув.

— Значить... це був не сон.

У цей момент до класу зайшла вчителька.

— Доброго ранку, одинадцятий «Б»!

Усі учні підвелися.

— Доброго ранку!

— Сідайте.

Вона відкрила журнал і почала перевіряти присутніх.

— Марта...

— Є.

— Максим...

— Є.

— Софія...

— Є.

— Аліса...

— Є.

Вчителька перегорнула сторінку.

На мить насупилася.

— Дивно...

Вона ще раз уважно подивилася в журнал.

— У нас сьогодні новий учень.

Клас одразу загув.

— Заходь.

Двері повільно відчинилися.

До класу зайшов високий хлопець у темній худі.

Він мовчки став біля дошки.

Аліса відчула, як серце пропустило удар.

Максим зблід.

Софія впустила ручку на підлогу.

Бо перед ними стояв...

Артем.

Такий самий, як на фотографії.

Ніби не минуло жодного дня.

Він повільно обвів клас поглядом.

Зупинився на Алісі.

Ледь помітно усміхнувся.

І тихо сказав:

— Нарешті ви прокинулися.

У класі запанувала тиша.

Щоправда, лише для них трьох.

Інші учні поводилися так, ніби нічого дивного не сталося.

Хтось переглядав повідомлення в телефоні, хтось шепотівся із сусідом по парті.

Вчителька всміхнулася до нового учня.

— Представся, будь ласка.

Хлопець спокійно кивнув.

— Мене звати Артем.

Його голос був рівний, тихий.

Той самий голос, який вони чули по телефону.

— Нещодавно переїхав до вашого міста.

Сподіваюся, ми подружимося.

Кілька учнів усміхнулися.

Хтось навіть тихо поплескав у долоні.

— Сідай на вільне місце, — сказала вчителька.

Єдине вільне місце було...

Позаду Аліси.

Вона повільно обернулася.

Артем ішов проходом між партами.

Його кроки були тихими.

Коли він проходив повз Максима, то на мить зупинився.

— Привіт.

Максим нічого не відповів.

Його руки тремтіли.

Артем лише ледь усміхнувся й сів за парту.

Урок почався.

Вчителька щось розповідала про історичні події.

Учні записували тему.

Але Аліса не чула жодного слова.

Вона весь час відчувала на собі чийсь погляд.

Погляд Артема.

Минуло хвилин десять.

Раптом їй на парту впав маленький складений папірець.

Вона непомітно розгорнула його.

Усередині було написано:

«Не дивись на мене. Камери теж дивляться.»

Аліса завмерла.

Які ще камери?

Вона повільно підняла очі.

У кутку класу висіла звичайна камера відеоспостереження.

Червона лампочка на ній світилася.

Ніби все було нормально.

Та коли Аліса придивилася уважніше...

Їй здалося, що об'єктив дуже повільно повернувся саме в її бік.

Вона швидко опустила голову.

Через кілька секунд на парту впав другий папірець.

«На перерві нічого не кажіть. Ідіть до спортзалу. Там немає камер.»

Аліса обережно передала записку Максиму.

Той прочитав її й мовчки кивнув.

Щойно пролунав дзвінок, увесь клас загомонів.

Учні почали виходити в коридор.

Артем підвівся останнім.

Проходячи повз Алісу, він майже непомітно прошепотів:

— Не озирайтеся.

Вони мовчки вийшли з класу.

У коридорі було людно.

Та коли трійця вже звернула до сходів, Аліса краєм ока побачила дещо дивне.

Усі камери на поверсі...

Одночасно повернулися в їхній бік.

— Швидше, — тихо сказав Артем, не озираючись.

Він ішов упевнено, ніби знав школу набагато краще, ніж мав би.

Максим і Софія мовчки рушили за ним.

Аліса ще раз глянула вгору.

Червоні індикатори на камерах горіли рівним світлом.

Об'єктиви повільно проводжали їх.

Вона відчула, як по спині пробіг холод.

— Це ж звичайні камери... правда? — ледь чутно запитала вона.

— Уже ні, — відповів Артем.

Вони спустилися на перший поверх.

Шкільний коридор був переповнений учнями.

Хтось сміявся, хтось біг до буфету.

Ніхто не помічав нічого дивного.

Лише вони четверо йшли мовчки.

Спортзал знаходився в кінці довгого коридору.

Двері були прочинені.

Всередині нікого.

Артем зайшов першим і зачинив двері.

У залі пахло деревиною та гумою.

Сонячне світло проникало крізь високі вікна.

Декілька секунд ніхто не наважувався заговорити.

Першим не витримав Максим.

— Це справді ти?

Артем подивився на нього.

— Так.

— Але...

Максим зробив крок уперед.

— Ми ж шукали тебе чотири роки.

— Я знаю.