Що це таке..

Аліса відчула, як у неї підкосилися ноги.

Два голоси.

Однакові.

Без жодної різниці.

Максим повільно відступив від дверей.

Його обличчя стало зовсім блідим.

— Воно навчилося... — ледь чутно сказав він.

— Що?

— Раніше вони могли копіювати лише голос. Тепер...

Він не встиг договорити.

У двері знову постукали.

Цього разу сильніше.

Тук... Тук...

— Алісо, — спокійно промовив голос тата. — Відчини, будь ласка.

Знизу знову долинув справжній голос:

— Кохана, чайник уже закипів?

— Уже вимикаю! — відповіла мама.

Аліса заплющила очі.

Вона більше не розуміла, де правда, а де ні.

Максим обережно дістав телефон і відкрив камеру.

— Що ти робиш?

— Якщо це той, про кого я думаю...

Він повільно навів камеру на двері.

На екрані було видно дерев'яні двері, ручку, шматок стіни...

І силует.

Високий.

Неприродно худий.

Він стояв зовсім нерухомо.

Хоча неозброєним оком за дверима нікого не було видно.

Аліса прикрила рот рукою.

— Я... я нічого не бачу...

— Бо він не хоче, щоб ти його бачила.

Максим наблизив зображення.

Силует повільно нахилив голову.

Наче дивився просто в камеру.

А потім...

На екрані телефону з'явився напис.

Ніби хтось друкував його поверх зображення.

«Ти порушив правило.»

Максим різко опустив телефон.

Напис одразу зник.

— Яке правило? — прошепотіла Аліса.

Він мовчав.

За дверима почулися повільні кроки.

Вони віддалялися.

Один...

Другий...

Третій...

Потім усе стихло.

Минуло ще кілька секунд.

І справжній тато постукав у двері.

— Доню? Ви там закінчили? Мама вже пиріг розрізала.

Максим і Аліса завмерли.

Цього разу його голос звучав інакше.

Живіше.

Тепліше.

Максим обережно відкрив двері.

У коридорі справді стояв тато.

Втомлений після роботи, у домашній футболці, з чашкою чаю в руці.

— О, ви ще тут, — усміхнувся він. — Спускайтеся, поки все гаряче.

Він навіть не помітив їхніх наляканих облич.

Розвернувся й спокійно пішов униз.

Максим ще кілька секунд дивився йому вслід.

Лише коли кроки стихли, він тихо сказав:

— Нам потрібно перевірити дещо.

— Що саме?

Він відкрив камеру телефона.

Запис усе ще зберігався.

Максим натиснув «відтворити».

На відео було видно двері.

Чути стукіт.

Було чути голос.

Але силуету...

Не було.

Замість нього камера зафіксувала лише одне.

На дверях повільно з'являлися чотири довгі подряпини.

Ніби хтось дряпав дерево невидимими кігтями... з іншого боку.

Максим мовчки вимкнув відео.

У кімнаті стало так тихо, що було чути лише цокання настінного годинника.

Аліса підійшла до дверей.

Чотири довгі подряпини справді були там.

Вона повільно провела по них пальцями.

Деревина була свіжа.

Наче їх залишили лише кілька секунд тому.

— Це не запис... — прошепотіла вона.

— Ні, — тихо відповів Максим. — Воно було тут.

Вони переглянулися.

Знизу почувся сміх мами.

— Ну де ви там? Пиріг охолоне!

Максим глибоко вдихнув.

— Спускаємося.

— Серйозно?

— Якщо зараз почнемо поводитися дивно, твої батьки це помітять.

Аліса неохоче кивнула.

Вони повільно спустилися на кухню.

Мама вже поставила на стіл яблучний пиріг.

Тато наливав чай.

— Ну ось, — усміхнулася мама. — Нарешті.

Максим сів поруч із Алісою.

Він намагався поводитися спокійно, але час від часу непомітно оглядав кухню.

Усе виглядало звичайно.

Надто звичайно.

— Максиме, — звернувся до нього тато. — Ти давно живеш у нашому місті?

— З дитинства.

— Тоді, мабуть, знаєш усі цікаві місця.

— Майже.

— Треба буде якось показати їх Алісі.

— Обов'язково.

Розмова текла легко.

Мама розповідала, як сьогодні вперше знайшла хороший продуктовий магазин.

Тато жартував про те, що вже двічі заблукав у новому районі.

Аліса майже розслабилася.

Можливо, небезпека справді минула.

Раптом мама поставила перед нею ще один шматок пирога.

— Їж, доню. Ти сьогодні майже нічого не їла.

— Дякую...

Аліса взяла виделку.

І випадково глянула у вікно.

На подвір'ї було темно.

Ліхтар біля хвіртки освітлював доріжку.

Під старою яблунею хтось стояв.

Високий.

Нерухомий.

Обличчя не було видно.

Лише силует.

Аліса завмерла.

— Максим...

Він одразу зрозумів, що щось не так.

— Куди дивишся?

Вона ледь помітно кивнула у бік вікна.

Максим повільно перевів погляд.

Під яблунею нікого не було.

— Там...

— Нікого, — тихо сказав він.

— Був.

У цю мить у двері знову подзвонили.

Усі за столом здригнулися.

— Ой, мабуть, сусіди, — сказала мама й підвелася.

Максим різко встав.

— Зачекайте!

Усі здивовано подивилися на нього.

Він намагався знайти будь-яке пояснення.

— Я... сам відчиню.

Мама усміхнулася.

— Які виховані зараз хлопці.

Вона сіла назад.

Максим повільно підійшов до вхідних дверей.

Подивився у вічко.

І завмер.

— Що там? — тихо запитала Аліса.

Максим повільно відступив від дверей.

Його губи ледь ворухнулися.

— За дверима... нікого.

Дзвінок пролунав знову.

Але цього разу...

Не з вулиці.

Він лунав із другого поверху будинку.

У будинку запала тиша.

Дзвінок пролунав ще раз.

Дзінь...

Цього разу всі його почули.

Мама здивовано насупилася.

— Що це було?

Тато озирнувся на сходи.

— Наче... згори.

Максим різко перевів погляд на Алісу.

Вона зблідла.

На другому поверсі не було нічого, що могло б дзвонити.