Хто така Софія

Аліса насупилася.

— Про що ти говориш?

Софія озирнулася навколо.

У парку все ще гуляли люди, але вона поводилася так, ніби боялася, що їх можуть підслухати.

— Ходімо.

Вони відійшли до старої альтанки, захованої серед дерев.

Тут було тихіше.

Софія схрестила руки на грудях.

— Перш ніж ти щось скажеш... Ні, я не хочу нашкодити тобі.

— Тоді звідки ти знаєш моє ім'я?

— Бо я знаю, що відбувається.

— І звідки?

Софія на кілька секунд замовкла.

— Я теж була там.

У Аліси завмерло серце.

— У тому місті?

— Так.

— Але Максим казав...

— Що він був там майже сам?

Софія гірко всміхнулася.

— Він не збрехав. Він просто не сказав усієї правди.

Аліса мовчала.

— Чотири роки тому нас було троє.

Я.

Максим.

І Артем.

Ми потрапили туди майже одночасно.

Спочатку теж думали, що це просто дивні сни.

Потім зрозуміли, що кожна помилка там має наслідки тут.

— А Артем?

Софія опустила погляд.

— Він зник.

— Як?

— Ми... розділилися.

Запала тиша.

— Це була випадковість?

Софія заплющила очі.

— Я не знаю.

— А Максим?

— Він досі звинувачує себе.

Аліса здивовано підняла голову.

— Що?

— Він ніколи цього не скаже вголос.

Але я знаю його занадто добре.

Він вважає, що міг урятувати Артема.

— То чому ти написала, щоб я йому не довіряла?

Софія важко зітхнула.

— Бо він почав приховувати речі.

— Які саме?

— Найважливіші.

Аліса зробила крок ближче.

— Наприклад?

Софія повільно дістала з кишені невеликий складений аркуш.

Папір був старий, пожовклий по краях.

— Це карта того міста.

Максим має таку саму.

Але він не показав тобі всього.

— Чому?

— Бо в центрі міста є місце, куди він тобі ніколи не дозволить піти.

— Чому?

Софія подивилася їй прямо в очі.

— Бо саме там востаннє бачили Артема.

І саме там стоїть вежа з годинником, про яку він тобі вже розповів.

Аліса відчула, як усе всередині похололо.

— Але ж він сам сказав мені знайти ту вежу...

— Так.

Софія ледь усміхнулася.

— І це найдивніше.

Вона простягнула Алісі карту.

— Або він нарешті вирішив сказати тобі правду...

— Або?

— Або хоче, щоб ти побачила те, чого сам боїться вже чотири роки.

У цей момент телефон Аліси різко завібрував.

На екрані висвітилося ім'я:

Максим 

Телефон продовжував вібрувати.

Максим дзвонить...

Аліса не поспішала відповідати.

Вона дивилася то на екран, то на Софію.

— Візьми, — тихо сказала Софія.

— Ти ж сама просила нічого йому не казати.

— Не казати — не означає не відповідати.

Аліса ковтнула клубок у горлі й натиснула зелену кнопку.

— Алло...

— Де ти?

Голос Максима був незвично напруженим.

— Я...

Вона на мить зам'ялася.

— У парку.

На тому кінці запала тиша.

— Ти зараз одна?

Аліса мимоволі подивилася на Софію.

Та ледь помітно похитала головою.

— Так.

Максим важко видихнув.

— Послухай мене дуже уважно. Просто йди додому. Просто зараз.

— Чому?

— Бо вони вже знають.

— Хто «вони»?

— Я не можу пояснити телефоном.

— Максим...

— Алісо, будь ласка!

У його голосі вперше почувся справжній страх.

Не за себе.

За неї.

— Просто йди додому. Я потім усе поясню.

Зв'язок обірвався.

Аліса ще кілька секунд дивилася на екран.

— Він знає, що я тут, — тихо сказала вона.

Софія кивнула.

— Так.

— Звідки?

— Бо він завжди дізнається.

— Що це означає?

Софія не встигла відповісти.

Позаду них почувся знайомий голос.

— Відійди від неї.

Аліса різко обернулася.

За кілька метрів стояв Максим.

Він важко дихав, ніби біг сюди без зупинки.

Його погляд був прикутий до Софії.

— Я ж казав тобі більше не наближатися до тих, хто потрапив у місто.

Софія спокійно схрестила руки.

— А я казала, що рано чи пізно вона повинна дізнатися правду.

— Не так.

— А як? Знову приховувати?

Максим зробив крок уперед.

— Ти не розумієш, що робиш.

— Ні, Максим. Це ти не розумієш. Чотири роки тому ми вже мовчали. І чим це закінчилося?

При згадці про Артема Максим опустив очі.

Він нічого не відповів.

Аліса переводила погляд з одного на іншого.

— Та поясніть мені нарешті! Що тоді сталося?

Максим і Софія одночасно подивилися на неї.

А потім... так само одночасно сказали:

— Це була моя провина.

І в ту ж мить обидва замовкли, зрозумівши, що кожен звинувачує себе у зникненні Артема.

Аліса розгублено дивилася то на Максима, то на Софію.

— Зачекайте...

Її голос тремтів.

— Ви обоє сказали одне й те саме.

Максим опустив голову.

Софія мовчки відвела погляд.

Першою заговорила саме вона.

— Того вечора ми теж були разом. Як зараз.

Вона важко видихнула.

— Ми вже знали кілька правил. Думали, що контролюємо ситуацію.

— Але ми помилялися, — тихо додав Максим.

Запала тиша.

— Нас переслідувала одна з істот, — продовжила Софія. — Ми бігли до вежі з годинником. Артем був позаду.

Максим стиснув кулаки.

— Він крикнув, щоб ми не чекали його.

— Але ми чекали, — перебила Софія. — Ми повернулися.

— І нікого не знайшли, — закінчив Максим.

Аліса уважно слухала, не перебиваючи.

— Лише його ліхтарик, — тихо сказав Максим. — Він лежав на землі. Увімкнений.

— І рюкзак, — додала Софія.

— А самого Артема... не було.

Софія ковтнула клубок у горлі.

— Відтоді ми щоночі повертаємося туди.

— І жодного разу не знайшли навіть сліду.

Аліса опустила очі.

— Тому ви звинувачуєте себе...