У школі

Ранок минув ніби в тумані.

Аліса майже не пам'ятала, як поснідала, як доїхала до школи і як зайшла до класу.

Усю ніч їй снилися уривки того дивного міста.

Порожні вулиці.

Чиїсь силуети вдалині.

І постійне відчуття, що за нею хтось іде.

На першій великій перерві Максим сам підійшов до неї.

— Ходімо.

Він кивнув у бік запасових сходів.

Там, як і минулого разу, майже нікого не було.

Аліса сперлася на підвіконня й глибоко вдихнула.

— Учора... воно було біля нашого будинку.

Максим мовчки слухав.

— Спочатку вимкнулося світло. Потім я почула сміх надворі. Пізніше... хтось ходив біля моєї кімнати.

Вона замовкла.

— Воно говорило голосом мами.

Максим лише стиснув щелепу.

— Я не відкрила двері. Потім мама справді покликала мене знизу. Я зателефонувала їй, як ти сказав.

— Молодець.

— Але це ще не все.

Аліса дістала телефон і відкрила фотографію.

— Дивись.

На екрані були чотири довгі подряпини на дерев'яній підлозі біля її кімнати.

Максим уважно подивився на фото.

Його обличчя одразу стало серйозним.

— Ти показувала це батькам?

— Ні.

— І не показуй.

— Чому?

— Бо...

Він замовк, підбираючи слова.

— Вони можуть їх не побачити.

Аліса насупилася.

— Що?

— Таке вже бувало.

— Як це — не побачити?

— Іноді сліди бачать лише ті, хто вже потрапив у той світ.

Кілька секунд вони мовчали.

— Максим... Скажи чесно.

Вона подивилася йому просто в очі.

— Це колись закінчиться?

Максим не відповів одразу.

Він відвів погляд у вікно.

За ним учні сміялися, бігали подвір'ям, сперечалися через м'яч.

Звичайний шкільний день.

Наче світ був абсолютно нормальним.

— Я не знаю, — тихо сказав він. — Але знаю одне.

Він знову подивився на Алісу.

— За три роки ти — перша людина, яка теж пам'ятає цей світ після пробудження.

— Що це означає?

— Що ти можеш бути ключем до всього цього.

Або...

Він не договорив.

— Або до нашого порятунку.

Аліса відчула, як у неї похололи руки.

— Ти зараз жартуєш?..

Максим похитав головою.

— Хотів би.

Вона опустила погляд на підлогу.

— Я не хочу бути чиїмось «ключем». Я взагалі не хочу мати до цього жодного стосунку.

— Я знаю.

Максим сперся спиною об підвіконня.

Він виглядав виснаженим, ніби не спав уже кілька ночей поспіль.

— Колись я думав так само.

— І що змінилося?

— Я зрозумів, що від цього не втечеш.

Запала тиша.

Десь унизу пролунав дзвінкий сміх молодших школярів.

Було дивно чути його після такої розмови.

Наче існували два різні світи.

Один — звичайний, із уроками, друзями й домашніми завданнями.

І другий — той, де після восьмої години з'являються істоти, які вміють говорити голосами близьких людей.

— Максим...

— М?

— Ти казав, що потрапляєш туди вже три роки.

— Так.

— Ти зустрічав там інших людей?

Він задумався.

— Так. Але більшість із них... більше не з'являлася.

— Тобто вони...

— Не знаю, — швидко перебив він. — І не хочу здогадуватися.

Аліса мовчки кивнула.

У цей момент пролунав дзвінок на урок.

— Ходімо, — сказав Максим. — Якщо нас не буде, класна керівниця почне шукати.

Вони рушили до класу.

Коли вже майже дійшли до дверей, Максим раптом зупинився.

— До речі...

— Що?

— Сьогодні після уроків не йди одразу додому.

— Чому?

— Я хочу тобі дещо показати.

— Де?

— За старою бібліотекою, за два квартали від школи.

Аліса здивовано підняла брови.

— Там же нічого немає.

Максим ледь усміхнувся.

— Саме так усі й думають.

Він відчинив двері класу й першим зайшов усередину.

Аліса ще мить постояла в коридорі.

«За старою бібліотекою...»

Вона не знала, що саме хоче показати Максим.

Уроки цього дня тягнулися неймовірно повільно.

Аліса постійно дивилася на годинник.

Кожного разу стрілки ніби завмирали.

Вчителька пояснювала нову тему з математики, але дівчина не записала майже нічого.

Усі її думки були про слова Максима.

«За старою бібліотекою...»

На останньому уроці Марта легенько штовхнула її ліктем.

— Алісо.

— Га?

— Ти сьогодні взагалі не своя.

— Справді?

— Так. Уже вдруге називають твоє прізвище, а ти навіть не реагуєш.

Аліса винувато усміхнулася.

— Вибач... Задумалась.

— Якщо щось сталося, можеш розповісти.

— Обов'язково. Але трохи пізніше.

Марта лише кивнула.

Вона не стала розпитувати далі.

Нарешті пролунав останній дзвінок.

Учні почали швидко збирати речі.

Хтось поспішав додому, хтось домовлявся про зустріч після школи.

— То що, сьогодні гуляємо? — запитав Денис.

— Не можу, — відповіла Аліса, застібаючи рюкзак. — Є одна справа.

— Шкода.

Максим мовчки чекав біля дверей класу.

Коли Аліса вийшла в коридор, він лише коротко сказав:

— Ходімо.

Вони мовчки залишили шкільне подвір'я.

Дорогою майже не розмовляли.

Максим кілька разів озирнувся, ніби перевіряв, чи ніхто не йде за ними.

Через десять хвилин вони звернули на вузьку вулицю.

Попереду стояла стара бібліотека.

Будівля була невеликою, із потрісканими сходами та старим годинником над входом, який давно не працював.

Позаду бібліотеки росли високі клени.

Максим обійшов будівлю й зупинився біля старого кам'яного муру, майже повністю вкритого плющем.

— Допоможи.

Він відсунув густі гілки.

За ними виявилися старі металеві двері.

Іржаві.

Без жодної таблички чи ручки.

— Тут... двері? — здивувалася Аліса.

— Їх майже ніхто не помічає.

Максим дістав із кишені невеликий ключ.

— Звідки він у тебе?

— Знайшов... у тому світі.