Що їй робити?

Уроки закінчилися, але для Аліси вони промайнули ніби в тумані.

Вона майже не чула, що говорили вчителі.

Не сміялася з жартів Дениса.

Навіть Марта кілька разів запитувала, чи все гаразд.

— Просто голова болить, — відповідала Аліса.

Насправді ж вона не могла перестати думати про слова Максима.

«Це не просто сон.»

«Вони знають, що ти існуєш.»

«Вони наслідують голоси людей.»

Після останнього дзвінка вона швидко попрощалася з Мартою.

— До завтра?

— Так... До завтра.

Навіть не чекаючи нікого, Аліса вийшла зі школи й швидким кроком попрямувала додому.

Усю дорогу вона озиралася.

Кожен темний провулок змушував її нервувати.

Кожен різкий звук змушував здригатися.

Коли нарешті перед нею з'явився їхній будинок, вона відчула полегшення.

Відчинивши двері, Аліса тихо сказала:

— Я вдома...

І, не дочекавшись відповіді, відразу побігла на другий поверх.

Вона зачинила двері своєї кімнати.

Замкнула їх.

Кинула рюкзак просто на підлогу.

Кілька секунд стояла посеред кімнати, намагаючись стримати емоції.

Не вийшло.

Вона повільно опустилася на підлогу, притулившись спиною до ліжка.

Сльози самі покотилися по щоках.

— Чому?.. — прошепотіла вона.

— Чому саме я?..

Вона закрила обличчя долонями й розплакалася ще сильніше.

Усе, що сталося за останні два дні, навалилося на неї одночасно.

Переїзд.

Нова школа.

Дивні сни.

Записка.

Стукіт у вікно.

Максим...

Вона почувалася зовсім самотньою.

Навіть якщо Максим казав правду, це не робило ситуацію легшою.

Навпаки.

Це означало, що кошмари лише починаються.

Минуло хвилин десять.

Сльози поступово вщухли.

Аліса витерла очі рукавом кофти й глибоко вдихнула.

У цей момент у двері тихенько постукали.

— Доню? — почувся мамин голос. — Можна зайти?

Аліса швидко витерла залишки сліз.

— Т-так...

Двері повільно відчинилися.

Мама зайшла до кімнати, уважно подивилася на доньку й одразу все зрозуміла.

Не сказавши ні слова, вона просто сіла поруч і міцно обійняла її.

І цього виявилося достатньо, щоб Аліса знову тихо заплакала.

Мама мовчки гладила Алісу по спині.

Вона не поспішала ставити запитання.

Просто була поруч.

Через кілька хвилин Аліса трохи заспокоїлася.

— Вибач...

— За що?

— За те, що плачу.

Мама сумно усміхнулася.

— Для цього й існують батьки. Щоб бути поруч, коли їхнім дітям важко.

Аліса опустила очі.

— Я не знаю, що зі мною відбувається...

— Це через школу?

Дівчина на мить задумалася.

Хотілося розповісти все.

Про сни.

Про записку.

Про Максима.

Але вона боялася.

Боялася, що мама просто не повірить.

— Мені... страшно.

Мама міцніше обійняла доньку.

— Через нове місто?

Аліса ледь помітно кивнула.

— Можливо.

— Це нормально. Переїзд — великий стрес. Нове місце, нові люди... До цього треба звикнути.

Запала тиша.

— Пам'ятаєш, як ми переїхали, коли тобі було сім? — тихо запитала мама.

Аліса насупилася.

— Майже ні.

— Тоді ти теж плакала. Казала, що хочеш повернутися додому.

— Справді?

— Так. А через кілька місяців уже не хотіла звідти їхати.

На обличчі Аліси з'явилася слабка усмішка.

— Думаєш, і зараз так буде?

— Я не знаю, — чесно відповіла мама. — Але знаю одне.

Вона взяла доньку за руку.

— Що б не сталося, ти не одна.

У тебе є ми.

Я.

Тато.

І, здається, ти вже знайшла хороших друзів.

Аліса мовчки слухала.

Їй дуже хотілося повірити цим словам.

Раптом задзвонив її телефон.

Вона глянула на екран.

Максим.

Повідомлення було коротким.

«Сьогодні не засинай до 20:00. Що б ти не почула вночі — не виходь із кімнати. Я поясню все завтра.»

Аліса відчула, як серце знову почало битися швидше.

— Хто написав? — поцікавилася мама.

Вона швидко заблокувала телефон.

— Однокласник... Питає про домашнє завдання.

— А, зрозуміло.

Мама підвелася.

— Спускайся, коли будеш готова. Ми з татом замовили піцу.

— Добре.

Коли двері зачинилися, Аліса ще раз відкрила повідомлення.

Вона перечитала його кілька разів.

Потім подивилася на годинник.

16:48.

До восьмої вечора залишалося трохи більше трьох годин.

І вперше за весь цей час вона боялася не заснути.

Вона боялася дочекатися ночі. Що може статися з батьками, а з нею?..

Аліса ще довго сиділа на краю ліжка, дивлячись на екран телефону.

Повідомлення від Максима не виходило з голови.

«Не засинай до 20:00...»

Чому саме до восьмої?

Що мало статися?

Вона важко видихнула, поклала телефон до кишені й спустилася вниз.

На кухні вже пахло свіжою піцою.

Тато якраз розкладав тарілки.

— О, а ось і наша соня, — усміхнувся він. — Ходімо вечеряти.

Аліса сіла за стіл.

Мама поклала їй шматок піци.

— Їж. І без "не хочу". Ти сьогодні майже нічого не їла.

— Добре...

Вони говорили про звичайні речі.

Тато розповідав смішну історію з роботи, мама сміялася, іноді запитувала Алісу про школу.

Дівчина теж усміхалася.

Але лише зовні.

Думками вона була зовсім в іншому місці.

Після вечері вона допомогла прибрати зі столу й повернулася до себе.

На годиннику було 19:12.

«Ще майже година...»

Вона відкрила підручник, намагаючись зробити домашнє завдання.

Прочитала перший абзац.

Другий.

Потім зрозуміла, що не запам'ятала жодного слова.

Знову подивилася на годинник.

19:26.

— Та невже...

Час ніби навмисно тягнувся.

Щоб хоч якось відволіктися, Аліса взяла навушники й увімкнула музику.

Вона дивилася у вікно, як сонце повільно ховається за дахами будинків.