Ранок

Мати прийшла збудити доньку, так як вона ігнорида будильник 20 хвилин 

— Алісо... Доню, прокидайся.

Крізь сон дівчина почула знайомий голос.

Вона повільно розплющила очі.

Біля ліжка стояла мама, м'яко усміхаючись.

— Уже сьома година. Якщо зараз не встанеш, знову запізнишся.

Аліса важко видихнула.

Здавалося, вона заснула лише кілька хвилин тому.

— Я майже не спала...

Мама сіла на край ліжка й уважно подивилася на доньку.

— Це через той кошмар?

Аліса мовчки кивнула.

Під очима залягли темні кола, а обличчя було блідішим, ніж зазвичай.

— Може, сьогодні залишишся вдома? — тихо запитала мама. — Один день нічого не змінить.

— Ні...

Аліса повільно сіла на ліжку.

— Це лише сон. Не хочу пропускати другий день у новій школі.

Мама лагідно погладила її по волоссю.

— Якщо тобі стане погано або просто захочеться додому — одразу телефонуй. Добре?

— Добре.

Мама підвелася.

— Сніданок уже майже готовий. Не затримуйся.

— Зараз спущуся.

Коли двері зачинилися, Аліса ще кілька секунд сиділа нерухомо.

Її погляд мимоволі ковзнув до письмового столу.

Записка все ще лежала там.

Вона повільно підійшла до неї.

«Вони не можуть зайти самі. Їм потрібно, щоб ти впустила їх.»

Дівчина стиснула папірець у руці.

Потім підійшла до балконних дверей і відсунула фіранку.

На склі, зовні, усе ще були ті самі чотири довгі подряпини.

Вона торкнулася скла кінчиками пальців.

— Це не був сон...

Тихо прошепотіла вона.

І вперше за довгий час їй стало по-справжньому страшно.

Попереду був звичайний шкільний день. Напевно звичайний 

Аліса важко зітхнула, залишила записку в шухляді письмового столу й зачинила її на ключ.

«Після школи розберуся...»

Хоча сама не вірила, що зможе знайти хоч якесь пояснення.

Вона швидко перевдягнулася у шкільну форму, розчесала волосся, зібрала його у високий хвіст і ще раз глянула в дзеркало.

Виглядала втомленою.

— Чудово... Другий день, а виглядаю так, ніби не спала тиждень.

З першого поверху почувся голос мами:

— Алісо! Сніданок холоне!

— Уже йду!

Вона взяла рюкзак і спустилася вниз.

На кухні тато вже допивав каву, а мама поставила перед донькою тарілку з омлетом.

— Їж, — усміхнулася вона. — Сьогодні в мене був час приготувати щось нормальне.

— Дякую.

За столом було незвично тихо.

Мама кілька разів дивилася на Алісу, ніби хотіла щось запитати, але не наважувалася.

Нарешті тато порушив мовчання.

— Ну що, другий день?

— Ага.

— Уже не так страшно?

Аліса ледь усміхнулася.

— Уже ні.

Вона не хотіла говорити про ніч.

Не зараз.

Не за сніданком.

Після кількох хвилин вони вийшли з дому.

Мама залишилася на ґанку й помахала їм рукою.

— Гарного дня!

— Бувай!

Тато завів машину, і вони поїхали до школи.

Дорогою Аліса дивилася у вікно.

Місто вже прокинулося.

Люди поспішали на роботу, діти йшли до школи, відкривалися магазини.

Усе виглядало звичайним.

Наче минулої ночі нічого не сталося.

Але коли вони зупинилися на світлофорі, її погляд випадково впав на великий електронний годинник біля автобусної зупинки.

Він показував:

07:59

Минуло лише кілька секунд.

Цифри змінилися.

08:00.

У ту ж мить Аліса відчула дивний холод, що пробіг по всьому тілу.

Вона швидко озирнулася.

На одну мить їй здалося, що всі люди на вулиці... завмерли.

А потім усе стало як раніше.

Автомобілі рушили.

Перехожі пішли далі.

Світлофор перемкнувся на зелене.

— Алісо? — почувся голос тата. — Все добре?

Вона мовчки кивнула.

— Так... Просто задумалася.

За кілька хвилин машина зупинилася біля школи.

— Гарного дня, — усміхнувся тато.

— Дякую. До вечора.

Аліса вийшла з машини, зачинила дверцята й помахала татові рукою.

На подвір'ї, як і вчора, було людно.

Учні сміялися, хтось сидів на лавках, хтось поспіхом заходив до школи.

Усе виглядало абсолютно звичайним.

«Може, я й справді себе накручую...»

— Алісо!

Вона обернулася.

До неї швидко підійшла Марта.

— Привіт!

— Привіт.

— Ти якась бліда. Усе гаразд?

Аліса на мить замовкла.

Хотілося розповісти про ніч.

Про дивний сон.

Про стукіт у вікно.

Про записку.

Але вона лише усміхнулася.

— Просто погано спала.

— О, це знайомо. Я теж ледве встала.

Вони разом зайшли до школи.

Дорогою Марта без упину щось розповідала про майбутню контрольну, але Аліса слухала її лише краєм вуха.

Її погляд постійно ковзав по людях.

Наче вона шукала когось.

Або боялася побачити.

Коли вони зайшли до класу, більшість учнів уже сиділа на своїх місцях.

Максима не було.

— Він знову запізнюється? — запитала Аліса.

— Дивно... Він майже ніколи не запізнюється.

Минуло кілька хвилин.

Продзвенів дзвінок.

Учителька вже відкрила журнал, коли двері тихо відчинилися.

— Вибачте за запізнення.

До класу зайшов Максим.

— Проходь, — сказала вчителька.

Він мовчки кивнув і попрямував до своєї парти.

Проходячи повз Алісу, він на мить зупинився.

Так, щоб цього майже ніхто не помітив.

— Нам треба поговорити, — тихо прошепотів він.

Аліса здивовано подивилася на нього.

— Про що?

Максим навіть не повернувся.

— Не зараз.

Після цих слів він сів на своє місце.

Увесь урок він жодного разу не підняв очей на дошку.

Здавалося, він був десь в облаках

Урок тягнувся нескінченно довго.

Аліса кілька разів ловила себе на тому, що зовсім не слухає вчительку.

У голові крутилися лише слова Максима.

«Нам треба поговорити.»

Про що?

Невже він теж знає про її сни?