Стук - стук

Аліса ще кілька хвилин сиділа на ліжку, дивлячись у темряву.

Сон не йшов.

Серце поступово заспокоювалося, але дивне відчуття тривоги нікуди не зникало.

— Це був лише сон... — тихо прошепотіла вона.

У горлі пересохло.

Дівчина відкинула ковдру, взула домашні капці й тихо вийшла з кімнати.

У будинку панувала тиша.

Батьки вже давно спали.

Сходинки ледь чутно поскрипували під ногами, коли вона спускалася на перший поверх.

На кухні було темно.

Лише слабке світло ліхтаря за вікном освітлювало стільницю.

Аліса дістала склянку, налила холодної води й зробила кілька великих ковтків.

Стало трохи легше.

Вона поставила склянку в мийку й уже хотіла повернутися нагору.

Тук...

Дівчина завмерла.

Звук був тихий, але дуже чіткий.

Наче хтось легенько постукав у кухонне вікно.

Аліса повільно повернула голову.

За фіранкою нічого не було видно.

— Напевно... гілка дерева...

Вона зробила крок до вікна.

Тук... тук...

Цього разу стукіт повторився.

Повільний.

Рівномірний.

Ніби хтось навмисно чекав, поки вона підійде ближче.

По спині пробіг холод.

Перед очима раптом спливли слова із записки:

«Якщо почуєш стукіт — не відчиняй двері.»

Записка нічого не говорила про вікна.

Але чомусь це зовсім не заспокоювало.

Аліса стояла нерухомо, затамувавши подих.

І тоді з іншого боку скла пролунав тихий, майже шепіт:

— Алісо...

Це був знайомий голос.

Дуже знайомий.

Голос її мами?.. так.. це він!

Аліса зблідла.

Вона повільно повернула голову в бік сходів.

На другому поверсі було тихо.

Батьки спали.

Тоді...

Хто стояв за вікном?

— Алісо... — знову пролунав мамин голос. — Відчини, будь ласска...

Голос був майже таким самим.

Але щось у ньому було не так.

Наче слова вимовлялися з невеликою затримкою.

Ніби той, хто говорив, лише наслідував мамин голос.

Аліса згадала записку.

«Якщо почуєш стукіт — не відчиняй двері.»

Її руки почали тремтіти.

— Мамо?..

За вікном настала тиша.

Минуло кілька секунд.

І голос знову озвався.

— Так... це я... Відчини...

Аліса зробила крок назад.

— Ні...

Раптом із другого поверху почувся сонний голос.

— Алісо?..

Це була мама.

Справжня.

— Доню, ти чого не спиш?

У дівчини завмерло серце.

Вона повільно перевела погляд зі сходів на вікно.

За склом більше ніхто не говорив.

Панувала абсолютна тиша.

За мить мама почала спускатися сходами.

— Доню? Щось сталося?

Аліса мовчки показала на вікно.

— Там... хтось був.

Мама насупилася.

— Хто?

— Я... не знаю.

Мама обережно відсунула фіранку.

За вікном було порожньо.

Лише освітлений ліхтарем двір і легкий туман над травою.

— Тут нікого немає.

— Але я чула стукіт... І твій голос...

Мама здивовано подивилася на неї.

— Я щойно прокинулася. Я весь цей час була нагорі.

Аліса відчула, як по тілу пробіг холод.

Тоді...

Хто кликав її з-за вікна?

І звідки ця істота знала голос її мами?

Мама поклала руку їй на плече.

— Напевно, тобі наснився кошмар, а ти ще не зовсім прокинулася.

Аліса хотіла погодитися.

Справді хотіла.

Але її погляд випадково опустився на підвіконня.

З зовнішнього боку скла виднілися чотири довгі, темні подряпини.

Ніби хтось провів по ньому... кігтями.

Аліса мовчки дивилася на подряпини.

Вони були занадто рівними.

Занадто глибокими.

— Мам... Ти їх бачиш?

Мама нахилилася ближче до вікна.

Кілька секунд уважно вдивлялася в скло.

— Бачу...

Її голос став тихішим.

— Може, це гілки? Учора був сильний вітер.

Аліса похитала головою.

— Біля цього вікна немає дерев.

Мама нічого не відповіла.

Вона лише ще раз оглянула двір.

Тиша.

Жодного руху.

— Ходімо спати, — нарешті сказала вона. — Зранку подивимося, що це таке.

Аліса неохоче кивнула.

Вони разом піднялися на другий поверх.

Мама побажала доньці доброї ночі й повернулася до своєї кімнати.

Аліса зачинила двері й сперлася на них спиною.

Спати зовсім не хотілося.

Вона підійшла до столу.

На ньому все ще лежала дивна записка.

«Не виходь після восьмої. Якщо почуєш стукіт — не відчиняй двері.»

Дівчина взяла її до рук.

— Хто ж ти?..

Вона ще раз уважно роздивилася папір.

І лише тепер помітила дещо дивне.

У самому нижньому кутку дрібними літерами було щось написано.

Вона піднесла записку ближче до лампи.

Ледь помітний напис свідчив:

«Вони не можуть зайти самі. Їм потрібно, щоб ти впустила їх.»

Аліса відчула, як усе всередині похололо.

Саме тому за вікном її просили відчинити.

Саме тому голос називав її на ім'я.

Вона швидко поклала записку назад на стіл.

— Це вже не смішно...

Годинник показував 04:21.

До будильника залишалося менше трьох годин.

Аліса вимкнула світло й лягла в ліжко, накрившись ковдрою майже з головою.

Вона дивилася в темну стелю, не змикаючи очей.

І лише коли перші промені сонця почали пробиватися крізь фіранки, їй нарешті вдалося задрімати.

Попереду був новий день.. але це лякало більше чим стукіт