Сон.. дивний сон

Сон почався зовсім не так, як зазвичай

Не було темряви.

Не було відчуття, ніби вона засинає.

Аліса просто... розплющила очі.

Вона лежала на холодному асфальті.

Над нею було сіре, затягнуте хмарами небо.

Дівчина різко сіла, озираючись навколо.

— Де я?..

Перед нею простягалася довга порожня вулиця.

Жодної людини.

Жодної машини.

Жодного звуку.

Лише легкий вітер ганяв сухе листя по дорозі.

Аліса повільно підвелася.

Одяг був той самий, у якому вона лягала спати.

Вона машинально полізла до кишені.

Телефон був на місці.

— Це... сон?

Вона дістала його.

Екран світився.

Без зв'язку.

Без інтернету.

Час показував 08:00.

І більше нічого.

Жодних повідомлень.

Жодної дати.

Лише цифри.

08:00.

По спині пробігли мурашки.

Вона озирнулася ще раз.

Попереду стояли будинки.

Ті самі, що були в її новому місті.

Але вони виглядали інакше.

Темні.

Порожні.

У більшості вікон не було світла.

Деякі двері були відчинені навстіж, ніби люди просто зникли, залишивши все позаду.

— Є тут хтось? — голосно покликала Аліса.

Її голос луною рознісся вулицею.

Відповіді не було.

Лише тиша.

Така глибока, що від неї ставало моторошно.

Аліса зробила кілька невпевнених кроків уперед.

І раптом їй здалося...

Ніби далеко, за рогом будинку, хтось дуже швидко сховався.

Вона завмерла.

— Хто там?..

Знову тиша.

Але тепер вона була впевнена.

У цьому місті вона була не сама.. в неї було відчуття що хтось тут є, но хто? 

Перш ніж зробити крок уперед, Аліса уважно подивилася по сторонах.

Ліворуч тягнулася довга порожня вулиця.

Праворуч — ряд однакових будинків із темними вікнами.

Жодного світла.

Жодного руху.

Навіть дерева стояли нерухомо, ніби вітер зовсім зник.

Повітря було дивним.

Надто важким.

Наче перед сильною грозою.

— Тут... точно хтось мав жити...

Вона повільно рушила вперед.

Її кроки гучно відлунювали між будинками.

Чим далі вона йшла, тим сильніше відчувала, що за нею спостерігають.

Вона різко обернулася.

Нікого.

Лише порожня вулиця.

— Я вже починаю себе накручувати...

Аліса нервово усміхнулася й пішла далі.

За кілька хвилин вона помітила дорожній знак.

На ньому було написано назву міста.

Саме того, куди вони з батьками переїхали місяць тому.

— Це ж...

Вона насупилася.

Усе було таким самим.

Ті самі будинки.

Ті самі дороги.

Але без людей.

Без звуків.

Без життя.

Ніби місто хтось... покинув.

Раптом у далині щось промайнуло.

Темна постать швидко перебігла дорогу й зникла за рогом будинку.

Аліса завмерла.

— Гей!

Її голос луною прокотився порожньою вулицею.

Відповіді не було.

Вона ще кілька секунд стояла на місці.

Потім глибоко вдихнула.

— Якщо тут є люди... треба їх знайти.

І, сама не розуміючи чому, вона рушила до хатин..

Аліса зробила ще кілька кроків.

Навколо панувала мертва тиша.

Раптом...

З-за рогу будинку щось різко вискочило просто на дорогу.

Воно рухалося надто швидко.

Аліса навіть не встигла зрозуміти, що це було.

Лише встигла помітити неприродно довгі руки, худорляве тіло й пару яскравих очей, що на мить блиснули в темряві.

Істота різко повернула голову в її бік.

Здавалося, вона побачила Алісу.

Серце завмерло.

Не думаючи ні секунди, дівчина розвернулася, щоб бігти.

Та не встигла зробити й кроку.

Світ навколо раптом почав розсипатися.

Будинки ніби розчинилися в густому чорному тумані.

У вухах пролунав різкий дзвін.

Перед очима все потемніло.

...

Аліса різко сіла на ліжку, жадібно вдихнувши повітря.

Серце шалено калатало.

На лобі виступив холодний піт.

Вона кілька секунд не могла зрозуміти, де знаходиться.

Її кімната.

Шафа.

Письмовий стіл.

Двері на балкон.

Усе було на своїх місцях.

— Це... лише сон...

Вона тремтячою рукою взяла телефон із тумбочки.

Екран засвітився.

03:55.

— Четверта ранку...

Аліса провела долонею по обличчю, намагаючись заспокоїтися.

Сон був настільки реалістичним, що їй досі здавалося, ніби вона відчуває холод того порожнього міста.

Вона вже хотіла покласти телефон назад, коли завмерла.

На екрані блокування, під час сповіщень, була лише одна дивна фраза.

«До восьмої залишилося 4 години 5 хвилин.»

За мить напис зник.

Наче його ніколи й не було.

Аліса кілька разів моргнула.

— Мені... здалося?

Вона відкрила телефон.

Жодних нових повідомлень.

Жодних сповіщень.

Лише звичайний екран.

І все ж відчуття було таким, ніби сон... Був настоящим..