Новий день

Щойно Аліса заплющила очі, як усе навколо зникло.

Вона стояла посеред незнайомої вулиці.

Було тихо.

Настільки тихо, що навіть власне дихання здавалося надто гучним.

Небо затягнули важкі сірі хмари, а повітря було холодним і сирим.

Аліса повільно озирнулася.

Старі будинки.

Порожня дорога.

Ліхтарі, які чомусь не світили.

— Дивно...

Вона зробила кілька кроків.

Під ногами захрустіло дрібне каміння.

Попереду стояла автобусна зупинка.

Абсолютно порожня.

На лавці лежала стара газета, яку вітер раз у раз намагався зірвати.

— Є тут хтось?

Її голос розчинився в тиші.

Ніхто не відповів.

Вона пішла далі.

Дорога вивела її до невеликого парку.

Дерева були високими, майже чорними, а між ними клубочився густий туман.

Чомусь дуже хотілося зайти всередину.

Наче там було щось важливе.

Аліса вже зробила крок, але раптом почула позаду тихий дзвін.

Ніби десь далеко пробив годинник.

Раз.

Два.

Три...

Вісім.

Після восьмого удару настала абсолютна тиша.

Навіть вітер перестав шуміти.

Дівчина повільно обернулася.

У кінці вулиці стояла чиясь постать.

Далеко.

Занадто далеко, щоб роздивитися обличчя.

Вона просто стояла.

Не рухалася.

Аліса нахмурилася.

— Гей!

Жодної реакції.

Вона зробила крок уперед.

Постать не зникла.

Ще один.

І ще.

Але хоч скільки вона йшла, відстань між ними не змінювалася.

Наче незнайомець був недосяжним.

По спині пробігли мурашки.

— Та що це...

Раптом позаду почувся тихий шепіт.

Зовсім поруч.

Над самим вухом.

— Не обертайся...

Аліса завмерла.

Серце почало шалено калатати.

Вона відчувала, що позаду хтось стоїть.

Зовсім близько.

Настільки близько, що майже торкається її плеча.

Вона повільно стиснула кулаки.

«Це лише сон...»

І все ж страх був таким справжнім, що вона не наважувалася навіть поворухнутися.

Аліса заснула майже миттєво.

Після переїзду сил не залишилося зовсім.

...

Її розбудив будильник.

07:00.

— Ні...

Вона простягнула руку, навпомацки знайшла телефон і вимкнула сигнал.

Хотілося ще хоча б п'ять хвилин полежати.

Дівчина перевернулася на інший бік, накрилася ковдрою майже з головою і заплющила очі.

— Алісо! — почувся мамин голос із першого поверху. — Не засни знову!

— Я вже встаю...

Насправді вона навіть не ворухнулася.

Минуло кілька хвилин.

Знову пролунав голос мами:

— Доню!

— Та встаю я!

Аліса важко зітхнула, сіла на ліжку й потерла очі.

— Чому школа починається так рано...

Вона взяла телефон.

07:12.

— От халепа...

Швидко підвівшись, вона пішла до ванної кімнати.

Холодна вода трохи допомогла прокинутися.

Поглянувши в дзеркало, вона тихо застогнала.

— Чудово... Ще й синці під очима.

Вона розчесала волосся, почистила зуби й спустилася вниз.

На кухні вже пахло млинцями.

Мама стояла біля плити.

— Доброго ранку, сонько.

— Доброго...

Тато вже сидів за столом із чашкою кави й читав новини в телефоні.

— Ну що, готова до першого дня?

Аліса плюхнулася на стілець.

— Не дуже.

Тато усміхнувся.

— Я теж колись так казав.

— І що?

— А потім виявилося, що все не так страшно.

— Дуже сподіваюся.

Мама поставила перед нею тарілку з гарячими млинцями.

— Поїж нормально. Не знаю, чи сподобається тобі їжа в шкільній їдальні.

— Мам...

— Що «мам»? Я ж хвилююся.

Аліса лише усміхнулася й почала снідати.

Попри всі переживання, поруч із батьками їй було спокійніше.

Вона ще не знала нікого в цьому місті.

Але знала, що вдома на неї завжди чекатимуть.

І саме ця думка трохи заспокоювала.

Після сніданку вона взяла рюкзак, ще раз перевірила, чи все на місці, взула кросівки й стала біля дверей.

Мама поправила комір її сорочки.

— Ну ось. Тепер зовсім красуня.

— Мам, перестань...

— Що? Я ж правду кажу.

Тато взяв ключі від машини.

— Поїхали? Не хочу, щоб у перший день ти запізнилася.

Аліса кивнула.

Вона ще раз озирнулася на будинок.

Учора він здавався чужим.

Сьогодні — трохи менш чужим.. але страх в середині ще був

Машина плавно виїхала з подвір'я.

Ранкове місто виглядало зовсім інакше, ніж учора ввечері.

На дорогах побільшало автомобілів, біля зупинок стояли люди, а школярі з рюкзаками поспішали в різні боки. Сонце нарешті пробилося крізь хмари, і мокрий після нічного дощу асфальт блищав у його світлі.

Аліса сиділа на задньому сидінні й мовчки дивилася у вікно.

У животі неприємно крутилося.

Вона намагалася переконати себе, що це звичайне хвилювання перед новою школою.

І нічого більше.

— До речі, — сказав тато, не відводячи погляду від дороги, — твоя школа вважається однією з найкращих у місті.

— Це має мене заспокоїти чи налякати?

— Залежить від того, наскільки ти любиш вчитися, — усміхнувся він.

— Тату, не починай зранку.

Мама тихо засміялася.

Машина звернула на ширшу вулицю.

І раптом Аліса завмерла.

Попереду, на розі будинку, висів великий круглий годинник.

Стрілки показували рівно вісім.

Вона автоматично подивилася на телефон.

07:38.

Дівчина насупилася.

Знову.

Учора всі годинники показували вісім.

І цей теж.

— Тату, дивись.

— М?

— Годинник.

Він коротко глянув у той бік.

— Старий, мабуть. Тут багато таких.

Але Алісу це не заспокоїло.

Вона озирнулася назад, поки годинник не зник із поля зору.

Чомусь від цифри «8» їй ставало не по собі.

Через кілька хвилин тато пригальмував біля великої світлої будівлі.

— Приїхали.

Школа була триповерхова, з великими вікнами й широкими сходами перед входом. На подвір'ї вже стояли десятки учнів. Хтось сміявся, хтось поспіхом дописував домашнє завдання, а хтось просто сидів на лавках із телефоном у руках.