Новий будинок

Аліса все ще стояла біля вікна порожньої кімнати.

За склом тихо хиталися гілки старого дерева.

Вітер трохи посилився.

Гілки дряпнулися об паркан.

Скрип.

Дівчина здригнулася.

Чомусь їй зовсім не хотілося залишатися тут самій.

Раптом із першого поверху почувся мамин голос:

— Доню! Не забудь, завтра в школу!

Аліса кліпнула, ніби прокинувшись від власних думок.

— Пам'ятаю! — гукнула вона у відповідь.

— Речі вже зібрала?

Дівчина озирнулася на порожню кімнату.

— Ні...

— Алісо!

У голосі мами почувся легкий докір.

— Ну мам...

— Ніяких «ну мам». Уже дев'ята вечора.

Аліса мимоволі посміхнулася.

Дивне відчуття потроху відступало.

Звичайний голос мами повертав її до реальності.

— Іди збирайся! — долинуло знизу. — Перший день у новій школі все-таки.

— Добре!

— І лягай раніше!

— Добре!

Кілька секунд було тихо.

— І не сиди в телефоні до другої ночі!

Аліса тихо засміялася.

— Я не сиджу до другої!

— Ага, звісно!

Унизу почувся татів сміх.

— Не сперечайся з мамою, вона все знає!

— Ви змовилися! — вигукнула Аліса.

— Абсолютно! — відповів тато.

Дівчина похитала головою і вийшла з порожньої кімнати.

Вона вже хотіла зачинити двері, але ще раз озирнулася.

Проте десь глибоко всередині залишалося дивне відчуття.

Наче ця кімната ще зіграє свою роль.

Наче вона зберігає якусь таємницю.

Аліса повільно зачинила двері.

Потім пішла до своєї кімнати.

Завтра був її перший день у новій школі.

Аліса зайшла до своєї кімнати й зачинила двері.

На кілька секунд вона просто сперлася на них спиною.

Тиша.

Лише тихий шум вітру за вікном і приглушені голоси батьків із першого поверху.

Вона глибоко вдихнула.

— Гаразд... Школа.

Це слово прозвучало дивно.

Нова школа.

Новий клас.

Нові люди.

Від самої думки всередині щось неприємно стискалося.

Дівчина підійшла до коробки з речами й дістала свій рюкзак.

Темно-синій, трохи потертий, із маленьким значком у вигляді кота.

Вона поставила його на ліжко й розстібнула.

Потім почала збирати речі.

Пенал.

Зошити.

Кілька ручок.

Олівець.

Лінійка.

Підручники, які вони забрали зі старої школи.

Книга, яку вона читала останнім часом.

Вона кілька секунд дивилася на обкладинку.

Потім поклала книгу назад на стіл.

«Навряд чи завтра буде час читати.»

Аліса відкрила шафу.

Усередині висіло ще не так багато одягу.

Вона довго дивилася на речі, ніби від цього залежало щось дуже важливе.

— Що взагалі вдягають у новій школі?..

Вона взяла чорну кофту.

Потім поклала назад.

Світло-сіру.

Теж ні.

Зрештою дістала білу сорочку й темні джинси.

— Нормально.

Одяг акуратно ліг на стілець біля ліжка.

Аліса ще раз оглянула кімнату.

Коробки досі стояли в кутках.

Книги на полицях були розставлені лише наполовину.

На столі лежав телефон.

Усе ще не відчувалося своїм.

Наче вона приїхала сюди на кілька днів.

І скоро повернеться додому.

Але це вже був її дім.

Ця думка чомусь засмутила.

Дівчина сіла на ліжко й подивилася у вікно.

Небо остаточно потемніло.

Ліхтарі кидали жовте світло на мокрий асфальт.

На вулиці не було жодної людини.

Вона перевела погляд на годинник.

21:27.

Завтра почнеться нове життя.

Новий клас.

Нові люди.

Можливо, нові друзі.

І чомусь...

Дивлячись на темну вулицю за вікном, Аліса була впевнена, що завтра станеться щось важливе.

Щось, що змінить усе.

Але поки що вона не знала, що саме.

У двері тихенько постукали.

— Можна? — почувся голос тата.

— Заходь.

Двері відчинилися.

Тато зайшов до кімнати, тримаючи в руках дві кружки.

— Чай?

Аліса здивовано подивилася на нього.

— Ти зробив чай?

— Не дивись на мене так, я іноді вмію готувати.

Дівчина тихо засміялася.

Він простягнув їй кружку й сів на край ліжка.

Кілька секунд вони мовчали.

За вікном шумів вітер.

— Хвилюєшся через школу? — нарешті запитав він.

Аліса знизала плечима.

— Трохи.

— Це нормально.

— А якщо я ні з ким не подружуся?

Тато задумався.

— Тоді знайдеш друзів трохи пізніше.

— А якщо я там нікому не сподобаюся?

Він усміхнувся.

— Доню, ти їдеш у школу, а не на співбесіду.

Аліса мимоволі посміхнулася.

Тато зробив ковток чаю.

— Я теж колись переходив до нової школи.

— Справді?

— У сьомому класі.

— І як було?

Він кілька секунд мовчав.

— Жахливо.

Аліса здивовано подивилася на нього.

— Що?

— У перший день я випадково зайшов не в той клас.

Дівчина засміялася.

— Серйозно?

— Абсолютно.

— І що було?

— Десять хвилин сидів і не міг зрозуміти, чому нікого не знаю.

Аліса вже сміялася вголос.

Тато теж усміхнувся.

У кімнаті раптом стало тепло й спокійно.

Ніби всі дивні думки на деякий час відступили.

— Бачиш? — сказав він. — І я вижив.

— Дуже обнадійливо.

— Я серйозно. Завтра буде звичайний день. Ти познайомишся з учителями, подивишся школу, знайдеш свій кабінет.

Він поставив кружку на стіл і підвівся.

— А зараз тобі потрібно відпочити.

Тато вже хотів піти, але раптом зупинився біля дверей.

— До речі...

— М?

— Мені подобається ця кімната.

Аліса озирнулася.

— Справді?

— Так. І вид із вікна гарний.

Вона теж подивилася надвір.

Темна вулиця.

Ліхтарі.

Старе дерево біля хвіртки.

І...

Дівчина завмерла.

Під деревом ніби хтось стояв.

Темний силует.

Нерухомий.

Усе всередині похололо.

Вона різко моргнула.

Нікого.