Нове місто. Новий дім

— Ти чого?

Голос мами змусив Алісу здригнутися.

— Нічого...

Вона ще раз озирнулася.

Автобусна зупинка вже зникла за поворотом.

— Точно? — мама уважно подивилася на доньку. — Ти якась бліда.

— Просто втомилася.

Мама кілька секунд мовчала.

— Якщо чесно, я теж.

Тато тихо засміявся.

— Нічого дивного. Ми сьогодні пів дня в дорозі.

Аліса спробувала всміхнутися, але дивне відчуття нікуди не зникло.

Вона знову подивилася у вікно.

Тепер будинків стало менше.

Почався район приватних будинків.

Широкі дороги змінилися вузькими вулицями. Обабіч стояли двоповерхові котеджі, маленькі одноповерхові будинки та високі паркани.

Деякі подвір'я були прикрашені квітами.

На інших росли яблуні та вишні.

Десь у далині гавкав собака.

На дротах сиділи голуби.

Місто знову виглядало звичайним.

Навіть надто звичайним.

І саме це починало лякати.

Наче всі дивні речі існували лише на межі її уваги.

Наче варто відволіктися на секунду — і вони зникнуть.

Машина звернула праворуч.

Потім ще раз.

І раптом...

У грудях щось стислося.

Попереду виднілася довга вулиця.

З обох боків росли високі дерева.

Праворуч стояли світлі будинки з темними дахами.

Ліворуч — старі ліхтарі.

А наприкінці вулиці виднівся невеликий перехрестя.

Аліса завмерла.

Вона знала це місце.

До найменших деталей.

— Ні...

— Що? — запитав тато.

— Нічого...

Вона стиснула пальцями край сидіння.

Ні.

Це неможливо.

Вона ніколи тут не була.

Але чомусь знала, що зараз вони проїдуть повз старий зелений будинок.

І за кілька секунд він справді з'явився.

Дівчина зблідла.

Далі мала бути автобусна зупинка.

Вона з'явилася через кілька метрів.

Серце почало битися швидше.

А за нею...

Маленький магазин із синьою вивіскою.

Він теж був там.

— Алісо?

Вона не відповіла.

Не могла.

Її погляд був прикутий до дороги.

Це було неможливо.

Неможливо.

І тоді в голові промайнула думка.

«Я вже бачила це місце.»

Не в житті.

Уві сні.

Вона різко підняла голову.

Саме ці дерева.

Саме ця вулиця.

Саме цей магазин.

Вона вже стояла тут.

Не раз.

У різних снах.

Коротких, уривчастих, майже забутих.

І щоразу там було темно.

І щоразу поруч нікого не було.

І щоразу...

Вона бігла.

По спині пробіг холод.

Машина повільно зупинилася.

— Приїхали, — усміхнувся тато.

Аліса не рухалася.

Вона дивилася на будинок попереду.

Той самий світлий двоповерховий будинок.

З темним дахом.

І маленьким балконом на другому поверсі.

Той самий будинок, який вона бачила у своїх снах.

Ще до того, як дізналася, що він існує.. Вона думала що це всього лише її сон, а він є в реальності.. та й ще вона в ньому буде жити 

Минуло кілька годин.

Більшість коробок уже стояли в будинку.

Мама розкладала посуд на кухні, тато переносив останні речі з машини, а Аліса сиділа на підлозі своєї нової кімнати.

Навколо були коробки з написами: «КНИГИ», «ОДЯГ», «РІЗНЕ».

За вікном повільно сутеніло.

У кімнаті горіла лише маленька настільна лампа.

Її тепле жовте світло падало на дерев'яну підлогу та нерозібрані речі.

Аліса піджала ноги до себе й озирнулася.

Кімната була просторою.

Світлі стіни.

Велике вікно майже на всю стіну.

Письмовий стіл біля нього.

Книжкова шафа в кутку.

Велике ліжко з темно-синьою ковдрою.

І двері, які вели на маленький балкон.

Усе виглядало затишно.

Але відчуття тривоги нікуди не зникло.

Дівчина підвелася і підійшла до вікна.

На вулиці вже майже нікого не було.

Лише ліхтарі почали один за одним засвічуватися вздовж дороги.

Їхнє світло було м'яким, трохи жовтим.

Дерева ледь помітно хиталися від вітру.

Усе виглядало спокійно.

Занадто спокійно.

Вона поклала долоню на холодне скло.

І раптом зрозуміла.

Це вікно.

Вона його пам'ятає.

Саме так воно виглядає.

Саме такий вигляд відкривається на вулицю.

І навіть ліхтар стоїть саме там.

Аліса повільно відступила.

Серце почало битися швидше.

— Ні...

Вона тихо засміялася.

Нервово.

— Це вже параноя.

Не могла вона бачити це місце раніше.

Не могла.

Дівчина зітхнула й вирішила трохи розкласти речі.

Вона відкрила коробку з книгами.

Поставила кілька на полицю.

Потім дістала фотографію в рамці.

На ній вони були втрьох.

Вона, мама й тато.

Усі усміхалися.

Аліса мимоволі посміхнулася у відповідь.

У двері тихенько постукали.

— Можна? — визирнула мама.

— Заходь.

Мама зайшла до кімнати й озирнулася.

— Ну як тобі?

Аліса знизала плечима.

— Нормально.

— «Нормально» — це вже прогрес.

Дівчина ледь усміхнулася.

Мама сіла поруч на ліжко.

Кілька секунд вони мовчали.

— Сумуєш? — тихо запитала вона.

Аліса опустила очі.

— Трохи.

— За друзями?

— За всім.

Мама кілька секунд дивилася на неї.

Потім ніжно прибрала пасмо волосся з її обличчя.

— Знаєш... мені теж трохи страшно.

Аліса здивовано підняла голову.

— Тобі?

— А чому ні? Для мене це місто теж чуже.

— Але ти цього не показуєш.

Мама усміхнулася.

— Не завжди потрібно показувати, що тобі страшно.

У кімнаті запала тиша.

Десь унизу щось голосно поставив тато.

— Ой, здається, він знову щось упустив, — тихо засміялася мама.

Аліса теж посміхнулася.

Уперше за весь день.

І саме в цей момент їй здалося, що за вікном хтось стоїть.

Посмішка зникла.

Вона різко подивилася надвір.

Порожньо.

Лише дерева.

Ліхтарі.