Нове місто

Місто з'явилося не одразу.

Спочатку були поля.

Нескінченні зелені та жовті смуги, розділені вузькими дорогами й лісосмугами. Подекуди виднілися маленькі села з кількома будинками та старими автобусними зупинками.

Небо було затягнуте сірими хмарами.

Час від часу починав накрапати дощ.

А потім попереду з'явився дорожній знак із назвою міста.

За ним усе почало змінюватися.

Спочатку обабіч дороги виросли невеликі приватні будинки. Одні були доглянутими, з квітами біля воріт і акуратно підстриженими кущами. Інші виглядали занедбаними: облуплена фарба на парканах, порослі бур'яном подвір'я та старі дерев'яні лавки.

Далі почалися багатоповерхівки.

Старі п'ятиповерхові будинки стояли рядами вздовж широких вулиць. Їхні фасади були трохи вицвілими, але не покинутими. На балконах сушився одяг, на підвіконнях стояли квіти в горщиках.

Біля під'їздів сиділи літні люди й спокійно розмовляли між собою.

Кілька дітей гралися біля гойдалок.

Усе виглядало звичайно.

І водночас незвично тихо.

Не було шуму великого міста.

Не було постійних сигналів машин чи натовпів людей.

Навіть автомобілі тут їздили повільно.

Уздовж тротуарів росли високі липи та каштани. Їхні гілки майже торкалися одне одного, утворюючи над дорогою зелені тунелі.

На перехрестях стояли старі ліхтарі з круглими плафонами.

Деякі будинки мали червоні дахи, інші були вкриті темно-сірою черепицею.

Місто не було сучасним.

Але воно виглядало затишно.

У центрі стояла невелика площа.

Посеред неї височів кам'яний фонтан, який зараз не працював. Навколо нього були встановлені лавки, а поруч росли ялинки й клумби з квітами.

Поряд розташовувалися двоповерхові будівлі зі старовинними фасадами.

На перших поверхах були кав'ярні, невеликі магазини, книжкова крамниця та пекарня.

На одній із вулиць Аліса навіть помітила маленький кінотеатр із великим яскравим плакатом над входом.

Майже кожна вулиця була обсаджена деревами.

Через це місто здавалося зеленим, ніби його поступово поглинула природа.

Подекуди між будинками виднілися вузенькі провулки, які губилися десь у глибині кварталів.

На околиці височів густий ліс.

Його темні верхівки було видно майже з будь-якої точки міста.

Він ніби оточував місто з усіх боків.

Аліса дивилася у вікно, не відводячи погляду.

Чомусь їй здавалося, що вона вже бачила ці вулиці.

Ці старі ліхтарі.

Ці багатоповерхівки.

Цей парк.

Навіть ліс у далині здавався знайомим.

Наче вона колись тут гуляла.

Наче знала, куди ведуть деякі провулки.

І це лякало найбільше.

Бо вона була впевнена:

вона ніколи раніше не була в цьому місті.

Машина повільно рухалася центральною вулицею.

Аліса все ще дивилася у вікно.

Місто здавалося живим, але якимось дивно спокійним.

Біля невеликої пекарні стояла жінка з парасолькою й тримала за руку маленького хлопчика. Навпроти літній чоловік неспішно вигулював собаку. Поруч із книгарнею двоє підлітків сиділи на лавці й про щось сперечалися.

Усе виглядало абсолютно нормально.

І все ж...

Щось було не так.

Дівчина сама не могла зрозуміти, що саме.

— Тут красиво, — сказала мама, дивлячись у вікно. — Не схоже на велике місто. Мені подобається.

— Тихо, — погодився тато.

— Навіть занадто, — тихо промовила Аліса.

Батьки переглянулися.

— Чому ти так кажеш? — запитала мама.

Аліса замислилася.

Вона не знала.

Просто їй здавалося, що вона не чує найзвичніших звуків.

Ніде не було гучної музики.

Ніхто не кричав.

Не було натовпів.

Навіть машини їхали так повільно й тихо, ніби водії боялися порушити спокій міста.

Дощ остаточно припинився.

Хмари трохи розійшлися, і крізь них пробилося сонце.

Його світло ковзнуло по вікнах будинків.

На мить усе навколо стало золотавим.

І раптом Аліса побачила дещо дивне.

На одному з будинків висів великий старий годинник.

Стрілки показували рівно вісім.

Вона перевела погляд на телефон.

П'ятнадцята година сорок три хвилини.

Дівчина знову подивилася на годинник.

Вісім.

Вона насупилася.

Мабуть, зламався.

Машина проїхала далі.

За кілька хвилин вони минули ще один годинник біля невеликого скверу.

І він теж показував восьму.

Аліса випрямилася.

Збіг?

Третій годинник висів на будівлі старої бібліотеки.

І його стрілки теж застигли на цифрі вісім.

По спині пробігли мурашки.

— Тату...

— М?

— Тут усі годинники зламані?

— Які годинники?

— Он...

Вона озирнулася.

Будівля бібліотеки вже залишилася позаду.

— Не знаю, — відповів батько. — Не звернув уваги.

Аліса знову подивилася у вікно.

Їй стало трохи не по собі.

Місто раптом перестало здаватися затишним.

Тепер воно виглядало так, ніби зберігало якусь таємницю.

Наче всі ці старі вулиці, ліхтарі й дерева знали щось, чого не знала вона.

І тоді вона помітила дещо ще.

На автобусній зупинці стояв чоловік.

У темному пальті.

Він не дивився на дорогу.

Не дивився на телефон.

Він дивився прямо на їхню машину.

Прямо на неї.

Аліса мимоволі затримала подих.

Чоловік не рухався.

Машина проїхала повз.

Вона обернулася.

Зупинка залишилася позаду.

Чоловік досі стояв нерухомо..