Місяць до цього

Аліса

Вік: 17 років.

Невисока дівчина з темно-русявим волоссям до плечей і сіро-блакитними очима. Має звичку закушувати губу, коли хвилюється, і постійно поправляти волосся. Любить читати, слухати музику в навушниках і гуляти ввечері, коли на вулиці майже нікого немає.

Аліса доволі замкнута. Вона не любить великі компанії та не завжди легко знайомиться з новими людьми. Проте вона добра, допитлива і завжди намагається допомогти іншим, навіть якщо це може нашкодити їй самій.

Переїзд до нового міста вона сприйняла важко. Їй довелося залишити друзів, школу та місця, до яких вона звикла.

Мама — Олена

Вік: 42 роки.

Світловолоса жінка з карими очима та спокійною усмішкою. Працює бухгалтеркою.

Добра, турботлива та терпляча. Саме вона найкраще розуміє Алісу і завжди помічає, коли доньку щось турбує. Часто хвилюється за всіх більше, ніж за себе.

Саме Олена намагалася переконати Алісу, що переїзд — це шанс почати нове життя, знайти друзів і відкрити для себе щось цікаве.

Тато — Андрій

Вік: 45 років.

Високий чоловік із темним волоссям, яке вже починає сивіти, та зеленими очима. Працює інженером.

Серйозний, відповідальний і трохи суворий, але дуже любить сім'ю. Не звик відкрито показувати емоції, проте завжди підтримує близьких справами, а не словами.

Саме через його нову роботу сім'я була змушена переїхати до іншого міста.

Переїзд

Дощ почався ще зранку й не припинявся всю дорогу.

Краплі одна за одною стікали по вікну машини, розмиваючи краєвид за склом. Аліса сиділа на задньому сидінні, підтягнувши ноги до себе, і мовчки дивилася на незнайоме місто.

Вона майже не спала цієї ночі.

Занадто багато всього залишилося позаду.

Школа. Друзі. Улюблена кав'ярня неподалік дому. Парк, у якому вона гуляла вечорами. Навіть її кімната, яку вона облаштовувала кілька років.

Тепер усе це залишилося в іншому місті.

— Ти знову сумуєш? — м'яко запитала мама, обернувшись до неї.

Аліса знизала плечима.

— Нормально.

Це було неправдою.

Мама важко зітхнула.

— Доню, я розумію, що тобі складно. Але іноді зміни бувають на краще.

— Ми навіть не знаємо нікого в цьому місті.. — Промовила Аліса 

— Познайомимося. —Відповів батько 

— А якщо мені тут не сподобається?.. —Аліса дивилася то на маму то на тата 

Мама усміхнулася.

— Тоді ми разом зробимо так, щоб сподобалося.

Аліса лише відвернулася до вікна.

Попереду сидів тато.

Він міцно тримав кермо й уважно стежив за дорогою.

Останнім часом він працював дуже багато. Саме через нову посаду їм і довелося переїхати.

— Майже приїхали, — сказав він.

— Нарешті, — усміхнулася мама.

Аліса нічого не відповіла.

За вікном почали з'являтися приватні будинки. Вулиці стали тихішими. Машин майже не було.

Невдовзі автомобіль повернув на вузеньку дорогу, обсаджену високими деревами.

Дощ майже припинився.

І тоді машина зупинилася.

— Ось він, — сказав тато.

Аліса підняла очі.

Перед ними стояв великий двоповерховий будинок.

Він був набагато красивішим, ніж вона уявляла.

Світлі стіни, темно-сірий дах, великі вікна та невеликий балкон на другому поверсі. Перед будинком був невеликий сад із трохи зарослою травою та старим деревом біля хвіртки.

Будинок виглядав затишно.

І водночас...

Дивно.

У грудях щось неприємно стиснулося.

Наче вона вже бачила цей будинок раніше.

Але це було неможливо.

— Ну як тобі? — запитала мама, виходячи з машини.

Тато теж усміхався.

Вони явно пишалися покупкою.

Аліса повільно вийшла.

Повітря було прохолодним і пахло дощем.

Вона кілька секунд просто дивилася на будинок.

Вітер тихо колихав гілки дерева.

Десь далеко каркнула ворона.

І раптом їй здалося, що на балконі другого поверху хтось стоїть.

Темний силует.

Нерухомий..

Наче дивиться просто на неї.

Аліса різко кліпнула.

Нікого.

Балкон був порожнім.

— Алісо? — почувся голос мами.

Дівчина здригнулася.

— Так?

— Ти чого завмерла?

— Нічого... Здалося.

Мама підійшла ближче.

— Хвилюєшся?

Аліса кивнула.

Мама лагідно поклала руку їй на плече.

— Усе буде добре.

Дівчина хотіла відповісти, але не змогла.

Чомусь вона в це не вірила.

Тато тим часом уже відчинив хвіртку.

— Ходімо дивитися наш новий дім!

У його голосі було стільки радості, що Алісі стало трохи соромно за свій настрій.

Вони підійшли до дверей.

Тато дістав ключі.

На мить він теж завмер.

Потім усміхнувся.

— Ну що... Почнемо нове життя?

Він повернув ключ у замку.

Двері повільно відчинилися.

Усередині пахло деревом, свіжою фарбою та чимось невловимо старим.

Наче цей будинок дуже довго чекав, поки хтось сюди повернеться.

Саме повернеться.

Не прийде вперше.

Чомусь від цієї думки по спині Аліси пробігли мурашки.