Це реальність?

Вечір видався напрочуд спокійним.

— Алісо! Вечеря холоне! — долинув із кухні мамин голос.

— Іду!

Дівчина неохоче відклала телефон і спустилася вниз. На столі вже стояли тарілки з гарячою вечерею. Батько, як завжди, дивився новини, час від часу кидаючи невдоволені коментарі в бік телевізора.

— Знову цілий день за комп'ютером? — усміхнувся він, глянувши на доньку.

— Не цілий. Я ще чай пила.

— Дуже корисне заняття.

Мама тихо засміялася.

— Не починайте. У людини канікули.

Аліса закотила очі.

— Дякую, мамо.

Вечеря минула спокійно. Розмови були найзвичайнісінькі: про роботу, про погоду, про те, що потрібно купити продукти на вихідних. Нічого незвичайного. Найзвичайніший вечір.

Після вечері дівчина допомогла прибрати посуд і піднялася до своєї кімнати.

Кімната зустріла її звичним напівмороком. На столі лежали недочитана книга, навушники та горнятко з уже холодним чаєм.

Телефон показував 23:47.

«Треба б сьогодні лягти раніше...»

Вона поставила будильник, вимкнула світло й залізла під ковдру.

За вікном тихо шумів вітер.

Думки плуталися. Щось про завтрашній день, про друзів, про серіал, який вона так і не додивилася...

Повіки стали важкими.

Останнє, що почула Аліса, — рівномірне цокання годинника.

...

Холод.

Різкий, пронизливий до кісток.

Вона розплющила очі й різко сіла.

Навколо не було її кімнати.

Жодних знайомих шпалер. Жодної шафи. Жодного годинника..

Лише сіре небо, запах вогкості й бетон.

Перед нею простягалася порожня вулиця, затиснута між облізлими багатоповерхівками. Іржаві автомобілі стояли так, ніби їх покинули багато років тому. Вітер перекочував асфальтом порожню бляшанку.

— Що...

Аліса повільно підвелася на ноги.

— Де я?

Відповіді не було.

Вона дістала телефон.

Мережі немає.

Заряд батареї — 100%.

Час — 08:00.

І тієї ж миті десь удалині пролунав протяжний, нелюдський виття.

Аліса здригнулася..

Аліса ковтнула клубок у горлі.

— Це... якийсь жарт?

Вона озирнулася.

Вулиця була абсолютно порожньою. Вікна будинків чорні, без жодного світла. Жодної людини. Жодного звуку, окрім свисту вітру.

Телефон не працював. Інтернету не було, мобільний зв'язок також зник.

— Мамо?.. Тату?..

Лише луна.

Вона зробила кілька кроків уперед. Асфальт був вкритий тріщинами, а між ними пробивалася пожовкла трава. На узбіччі лежав перекинутий велосипед, ніби його власник просто зник.

Раптом з-за рогу вибіг чоловік років сорока.

— Ти що, здуріла?! — різко крикнув він.

Аліса відсахнулася.

— Що?..

— Чого стоїш посеред дороги? Хочеш, щоб тебе побачили?

— Я... Я не розумію, про що ви...

Чоловік кілька секунд уважно дивився на неї.

— Новенька?

— Я... не знаю...

Він важко зітхнув.

— Зрозуміло.

Чоловік дістав із кишені наручний годинник.

08:17.

— Слухай уважно. Зараз ще безпечно. Але о шістнадцятій годині вони прийдуть.

— Хто?

Він мовчки подивився їй в очі.

— Монстри.

Аліса нервово всміхнулася.

— Дуже смішно...

— Думаєш, я жартую?

Вона вже хотіла щось відповісти, коли неподалік пролунав пронизливий крик.

Обидва одночасно повернули голови.

За кількасот метрів чоловік у темній куртці біг щосили, постійно озираючись.

А за ним...

Нікого.

Але він кричав так, ніби за спиною була сама смерть.

За мить він упав.

Закричав ще голосніше.

Його права нога раптом неприродно вигнулася вбік із глухим хрустом.

Наче хтось невидимий переламав її.

Потім друга.

Чоловік захлинався від болю, повз по асфальту, благав про допомогу...

І раптом усе стихло.

Він лежав нерухомо, важко дихаючи.

Живий.

— Що... що це було?.. — прошепотіла Аліса.

Чоловік поруч навіть не здригнувся.

— Вони люблять калічити.

— Але... там же нікого не було...

— Їх ще не видно. Вони приходять рівно о шістнадцятій. А це...

Він замовк.

— Це було лише попередження.

Аліса відчула, як по спині пробіг холод.

Її серце шалено калатало.

Усе це було занадто реальним.

Запах пилу.

Холодний вітер.

Біль у долонях від шорсткого бетону.

Вона ущипнула себе.

Боляче.

«Я не сплю...»

Саме тоді їй уперше стало по-справжньому страшно.

–Но чому його так?.. 

Аліса дивилася на чоловіка як на янгола.

–Це не настоящий чоловік, це всього то ілюзія, щоб залякати..

Сміх стих так само раптово, як і з'явився.

Аліса завмерла.

— Там хтось є...

Чоловік миттєво схопив її за плече.

— Не рухайся.

Із темряви магазину повільно вийшла маленька дівчинка років семи. У руках вона тримала плюшевого ведмедика.

— Допоможіть... — тихо прошепотіла вона. — Мені страшно...

Аліса не вагаючись зробила крок уперед.

— Гей... Не бійся. Все буде—

— СТОЙ!

Чоловік різко смикнув її назад.

— Це ж дитина!

— Ні.

Дівчинка підняла голову.

Її очі були абсолютно чорними.

Вона посміхнулася.

Надто широко.

Настільки широко, що куточки губ почали розриватися.

— Алісо... — прошепотіла вона голосом... її матері.

Дівчина застигла.

— Мамо?..

— Доню... Іди до мене...

Серце шалено закалатало.

Це був мамин голос.

Той самий.

Кожна інтонація.

Кожен звук.

— Я... я тут...

Аліса зробила ще один крок.

І в ту ж мить чоловік із силою вдарив її по щоці.

— Отямся!

Вона кліпнула.

Перед нею вже нікого не було.

Жодної дівчинки.

Жодного ведмедика.

Лише порожній прохід між полицями.

— Що?..

— Це ілюзія, — тихо сказав чоловік. — Вони не можуть з'явитися зараз. Але можуть змусити тебе бачити те, чого не існує.

— Я... я чула маму...

— Саме цього вони й хочуть.