Дві паралелі

П’ять років тому.

Машина зупинилася в аеропорту. Тимур вже стояв в очікуванні мене. Його щасливий вигляд робив нові рани в моєму серці. Я не наважувалася вийти, тому  що знала, що цей ранок стане для нас фатальним. Останній раз я бачу його таким радісним та закоханим. По щоках покотилися нові сльози. Подивившись перед собою, я болісно зітхнула, повитирала їх та вийшла на вулицю.

- Кохана, - він лишив валізу та підійшов до мене, обіймаючи.

Я положила голову йому в плече та вдихнула цей рідний аромат.  Відсторонившись від мене, Тимур подивився в мої очі.

- Що сталося?

- Пробач, але я не зможу поїхати з тобою, - зі сльозами на очах сказала я.

- Це жарт такий? – на обличчі промайнула іронічна посмішка.

- Ні!

- Але вчора ти була готова втекти зі мною, попри всі перешкоди. Що змінилось за одну ніч?

Я підняла голову, надіючись, що всесвіт дасть сили пережити цю розмову.

- Я все добре обдумала та вирішила, що не готова до такого кроку, попри кохання до тебе.

Мені було важко дивитися в його очі. Емоції болі вирували в моїй душі, розриваючи серце на шматки. Хоча, краще б цей біль його розірвав, тому що жити з такими тортурами я не зможу.

Я відчула його холодні пальці на своєму підборідді.

- Чому ти так вчиняєш зі мною? Ми обіцяли один одному вічне кохання.

Відчай та біль в його голосі доводили мене до божевілля. Кожною клітиною я відчувала несамовиті муки, але свого рішення змінити була не в силі. Доля вирішила все за мене.

- Ми приречені. Назавжди, - тихо відповіла я.

- Ти обрала цього бездушного покидька, який зневажає тебе та не цінить? – стримуючи свої емоції, запитав він.

Я лише кивнула головою.

- Ти його кохаєш?

- Причина не лише в коханні.

- А що тоді? Поясни мені.

- Будь ласка, не заставляй своїми запитаннями страждати ще більше. Мої пояснення принесуть ще більше болі. І вони нічого не змінять.

- Для мене це важливо. Я хочу знати причину твого вчинку. Причину того, що ти в якийсь момент вибрала його. Скажи. Мені. Причину, - виділяючи кожне слово, сказав він. Лють, непорозуміння та страх відчувалося в його словах.

Я проковтнула великий комок, який стояв в горлі та тихо сказала:

- Я вагітна.

- Тільки через це, ти вирішила покинути мене? Тим більше, звідки ти знаєш, що це його дитина? – з надією запитав Тимур.

- Я на третьому місяці вагітності. Мені вночі стало погано, і була вимушена викликати швидку допомогу. Вони мене порадували.

Тимур відійшов від мене, закрив очі та провів рукою по своєму волоссю. Голосні зітхання… Швидкі кроки зі сторони в сторону… Паніка… Думки… Вирішення ситуації… Він завжди себе так поводив, коли ситуація заходила в кут. Але виходу немає.

- Я не можу залишити свою дитину без рідного батька, який би він не був, але Влад батько цієї дитини. Пів ночі я не спала. Ти собі навіть не уявляєш, що відбувається зі мною. Я не можу змиритися з думкою, що ми з тобою більше ніколи не будемо разом. Не можу…

По щоках покотилися сльози.

- Пробач мені. Пробач, - крізь сльози говорила я.

Тимур поглянув на мене, і в його очах я побачила ті ж сльози.

- Не прирікай нас на тортури. Прошу тебе, - тихо сказав він, дивлячись своїм відчайдушним поглядом в мої очі.

- Доля нас прирекла на вічні страждання.

Я підійшла до нього та погладила по щоці.

- Я кохаю тебе. І завжди буду кохати тільки тебе. За тих два місяці, я ніби знову народилася на світ. Ти став для мене спасителем мого серця. Подарував кохання, про яке я мріяла, але, на жаль, казка закінчилася. І мені потрібно повертатися додому.

Я зробила глибокий вдих, встала на носочки та поцілувала його. Як, вперше, ніжно та лагідно, передаючи все кохання, яким була заповнена моя душа.

- Прощавай!

- Я кохаю тебе, Соню!

Я розвернулась та пішла до машини.

- Соню, - крикнув він мені вслід, але я продовжувала йти до машини. Це кінець. Без надії на майбутнє. Сівши у крісло, мені було потрібно відчути фізичний біль, тому що я б не витримала душевного болю та збожеволіла. Я з такою силою, закусила губу, що відчула солодкий присмак крові. Мене всю трусило, ніби отримала удар у тисячі вольт. Тремтячими руками, я відкрила свою сумку та взяла заспокійливі, які мені виписали у лікарні. Положивши їх в завела машину та поїхала геть.

Влад – мій однокласник, який був закоханий у мене ще зі школи. Але він був лише другом. Ніколи в ньому не бачила свого хлопця. Влад добивався мене, і завжди говорив, що зовсім скоро я буду його. Назавжди. Так і сталося. Його батьки досить впливові люди в Львові. І коли мій батько заліз в борги, його сім’я врятувала нас. В якості подяки, дала йому шанс. Я була впевнена, що покохаю його. На початку наші стосунки були досить романтичні. Мені здавалося, що я закохалась в нього. Але в цей момент зустріла Тимура. Зеленоокого хлопця, в якого закохалась з першого погляду. Перший дотик… Перший поцілунок… І я зрозуміла, що він повелитель мого серця. Кохання поглинало нас, але наважитися сказати Владу правду – не могла. Він мені був не байдужий, і менше всього хотілося робити йому боляче. І щоб уникнути важкої розмови з ним, я вирішила втекти з Тимуром. Розуміла, що вчиняю як боягузка та зрадниця, але це був єдиний варіант в моїх думках. Але доля вирішила по-іншому. Тому наше кохання стало приреченим. Я думаю, це розплата за мої вчинки. 

Сьогоднішні дні

Я лежала на пляжі та насолоджувалася палючим сонцем. Капрі. Італійський острів, куди, ще п’ять років тому, ми мали втекти з Тимуром. Кожен день я переживала цю останню зустріч та не могла пробачити собі, що не поїхала з ним.  Сімейне життя перетворилося в клітку, в яку я себе добровільно посадила. Мені проходилося грати роль люблячої дружини, попри цю огидну, яку я відчувала, коли Влад торкався мене. Я жила як у пеклі. Кілька разів була готова покинути це життя, але кожного разу батьки мене вмовляли, щоб я не робила поспішних висновків. Скоріше за все, вони більше хвилювалися за себе, чим за мене. Жертвувала собою заради батьків.