Ще вчора я була випускницею, що закінчила школу з золотою медаллю, дівчиною, чиї почуття були зранені зрадою, очі переповняли сльози, а душу нестерпний біль за себе колишню. Ту дівчинку, чиї мрії про світле майбутнє розвіялися як попіл після пожежі.
Уже сьогодні я несміливо роблю крок у своє нове життя...
У життя, в якому Максиму не буде місця, хоча, у серці залишу теплі спогади про нього.
Я варта кращого.
Моє майбутнє залежить тільки від мене самої і лише в моїх силах збудувати його так, як хочу я.
Мені понівечили моє серце, розбили довіру, зламали моє вчора, але тепер я інша.
Вчора був вечір, що змінив докорінно моє життя і ставлення до нього.
Та попри все у мене є віра в завтра. Минуле нехай залишиться в минулому.
Дивлюся на годинник. Залишилося до прибуття літака ще 20 хвилин.
Ми з валізами стоїмо в його очікуванні, мама висловлює думки про те, що все тепер позаду і у нас усе почнеться з чистого аркушу.
І я їй щиро вірю.
Хоча, мене не покидає відчуття флешбеку з переїздом до України.
10 хвилин, 5.
Нарешті ми вилетіли, ще трішки і нас вітатиме привітний Бостон, а поки... Нехай усе буде так як і повинно.