Максим Остапенко

Не знаю, що зі мною сталося, але мені хочеться почати життя з чистого аркушу, співати радісних пісень, жити в задоволення, пройтися тихою ходьбою, нікуди не поспішаючи, почати бігати на стадіоні та головне, ходити до школи.

Так, школу я не люблю і ходжу туди лише тому, що моя подруга шкільна щоранку будить гучним дзвінком у двері зі словами:

"Оу май, Остапенко, ти ще досі вдома, до початку уроків залишається 5 хвилин, збирайся скоріш, бо не встигнемо".

Ні, тепер я зовсім іншим став.

Лаура Міллер явно заполонила всі мої думки, сиджу на уроках, пишу її портрети і все намагаюся наважитися, щоб запросити її прогулятися містом.

Відсів від Лаури Максименко до Петрука Олега, бо якби вона побачила мою творчість... Не оцінила б точно.

Вона мене відчитує за байдужість до навчання, за бажання покинути гру на гітарі.

За те, що тепер все менше приділяю часу їй і нашим хобі, а також...спільним друзям.

Хіба я винен в тому, що в мене вперше в житті з'явилися хоч якісь почуття до представниці протилежної статі. Скільки протиріч з'явилося.

Мені потрібно з кимось поділитися, але Лаурі про це не розповім, бо ж бачу як вона на мене дивиться, ми росли разом і до неї у мене просто братські почуття, не більше. З Міллер геть по-іншому.

Вона змушує моє серце стрибати вище небес і ніяковіти при кожному погляді на неї.

Червонію кожен раз, коли з'являється бажання підійти, поспілкуватися, та як з цим боротися... не знаю.