Мені однозначно сумно, що життя моїх батьків не склалося, тепер ще цей переїзд, для мене це новизна.
Тут були друзі, родина, все, а в один момент мама з татом однозначно втратили зв'язок з реальністю.
Спочатку життя у маминої сестри, потім були спроби до примирення, пошук компромісу у стосунках, знову возз'єднання сім'ї, сварка, і вже остаточне розлучення і повернення на батьківщину мами.
Часом звинувачую у всьому себе. Бо не змогла їх примирити, запобігти всьому цьому.
Але... Чи вдасться щось змінити? Важко вже сказати.
А тим часом ми з матусею сидимо в літаку , вона мене обіймає, обіцяючи, що у нас в житті буде другий шанс на щастя, що вона як хірург працюватиме в Україні, а мене обов'язково віддасть у школу, яку я полюблю ще більше, ніж Дюсельдорфську.
А я плачу, бо далі... Невідомість.
Але точно знаю, що там я зможу проявити себе і всі свої таланти, нехай і з часом, та все ж...