39. Аля. "Зникнути вдруге..."

— Мамо, а ми сьогодні кудись підемо з татом? — запитує Макс під час сніданку. 

— Не знаю, він поки що нічого мені не говорив про свої плани, — усміхаюсь я. 

— Мамо, знаєш, що я думаю? — Макс зазирає мені в очі. 

— Що, любий? — запитую я. 

— Коли я гуляв з ними вчора, я подумав, що тато не кохає Юлю, — говорить він. 

— Чому ти так подумав? — запитую я. Відчуваю, що руки починають легенько тремтіти,тому ставлю чашку, яку тримала, на стіл. 

— Він не дивиться на неї так, як на тебе, і не усміхається так, як з тобою, — пояснює Макс. — Може, тобі варто поговорити з ним? Сказати, що ти кохаєш його, ти ж кохаєш.

— Максе, він має сам вирішити, розумієш? — кажу я йому і думаю, який же він уже дорослий, мій маленький хлопчик. — Я не повинна підштовхувати його, бо інакше колись він звинуватить мене в цьому. 

— Хіба не краще спробувати і бути щасливими, ніж мовчати? — він насуплюється. 

— Я щаслива й зараз, — кажу я. — А ти? 

— Я буду щасливішим, якщо ви будете разом… Не через мене, ні, — він хитає головою. — А через вас самих.

— Я не впевнена, що варто поспішати, — відповідаю. — Може, тато вже не кохає мене. А те, що дивиться… То лише спогади про минуле. Коли ти трохи підростеш, то зрозумієш, що минуле часто нам бачиться кращим, ніж було насправді… Все погане забувається, і в пам’яті залишаються лише хороші спогади…

— Він робить вигляд, що не кохає, — вперто повторює Макс. 

— Ти так говориш, ніби ти експерт з кохання, — намагаюся перевести все в жарт, хоча душею відчуваю, що Матвій дійсно небайдужий до мене. — На Юлю він теж дивиться, і обіймає її…

— З нею у нього все інакше. Я ж їх бачив… — він зітхає. — Добре, роби, що хочеш. 

— Все буде добре, — я обіймаю його. — Життя складне, але час усе поставить на свої місця. В будь-якому випадку, тато завжди любитиме тебе…

— Я не придумую, — бурмоче син. — Це не тому що я цього хочу. 

— Не факт, що якщо тато розійдеться з Юлею через нас, він не пошкодує про це, — серйозно кажу я. — Максе, він був закоханий в іншу Алю, не таку, якою я є зараз. Я не хочу розчаровувати його…

— Яку таку "іншу"? Ти та ж сама, — він теж обіймає мене. 

— Ми всі змінюємося, — кажу я, куйовдячи його волосся. — Це не добре і не погано, такий закон життя… 

— Все одно я не зміню свою думку, — відповідає Макс.

Я тільки збираюся щось іще сказати, як раптом дзвонить мій телефон.Я бачу, що це Матвій. 

— Ось і тато, — усміхаюся я. — Мабуть, відчув, що ми його обговорюємо…

— Мабуть, — малий зітхає, прямо як Матвій. 

Я приймаю виклик. 

 — Алло, — кажу і відчуваю, що в мене пересохло в горлі. Невже розмова з малим так вплинула на мене? Тепер я весь час думаю про те, що може, справді Матвій кохає саме мене…

— Алю, які плани на вечір? Я подумав, треба підготувати тебе до співбесіди. Ти ж не передумала? А малого можемо зводити в якийсь дитячий центр. Поки лазитиме там, ми підготуємось.

— Давай, — погоджуюсь. — Звісно, я не передумала…

— Тоді заїду за вами десь о шостій…

— Добре, — усміхаюся, хоч він і не може мене зараз бачити… 

***

Увечері він заїздить за нами, і ми їдемо до дитячого центру. Коли Макс вирушає туди, Матвій каже: 

— Тут є ресторанчик, прямо в цій будівлі, в ньому зазвичай чекають батьки, ну я так прочитав в гуглі. Посидимо там?

— Так, давай, — погоджуюсь я.

Відчуваю хвилювання, але зовсім не через майбутню співбесіду. Я думаю про Матвія. Якби я йому переказала вранішні слова сина, як би він відреагував? 

В ресторанчику Матвій замовляє їжу і напої і потім дійсно починає розповідати про фірму і налаштовувати мене на співбесіду.

—...і я був би радий, якби ти пройшла. Була поруч. 

— Я б дуже хотіла працювати разом із тобою, — кажу я. 

— Все буде добре. Має бути. Ми до всього звикнемо, — не знаю, чи він заспокоює мене, чи себе.

— Так, — відповідаю. — Все буде добре…

— Мені б хотілось, щоб ти була щаслива, Алю. Хоча інколи, коли я уявляю, що в тебе буде хтось інший, відчуваю себе кепсько. Певно, я егоїст. 

— Я теж егоїстка, — тихо кажу я.  — Але я стараюся не думати про тебе і Юлю. Якщо я не думаю, то цього наче й немає..

В цю мить мій телефон дзвонить. Я бачу незнайомий номер, беру слухавку. Виявляється, це дівчина з дитячого центру. Вона каже, що Макс кличе тата і щоб прийшов саме він, один.

— Макс, здається, хоче з тобою посекретничати, — кажу я. 

— Не хочу залишати тебе одну зараз, та й мені теж є що сказати…— він зітхає. —  Почекаєш трохи? 

Бачу, що він схвильований тією фразою про Юлю і ніби дійсно хоче щось сказати, але вирішує, що спочатку піде до сина.