19. Юля. Щасливий вечір

— Ти посварився з Діаною? — запитую я. Думала не підіймати цю тему, але все ж не стримуюсь. 

Матвій підтискає губи. Інстинктивно відводить, погляд, але лише на мить, а потім все ж знов дивиться на мене і каже:

— Так. Але все нормально. Вона хотіла, щоб я поїхав з нею, але я позначив кордони. Вона змирилась і ми остаточно розійдемось і для публіки теж.

Я відчуваю неабияке полегшення. Тепер цей тягар не висітиме наді мною. Ми з Матвієм зможемо офіційно бути парою.

— А чому ти з нею зустрічався? — запитую. — Ти ж не кохав її? 

— Ні, не кохав, — він хитає головою і зітхає. — Це все ще не моя таємниця, Юлю, але добре, я натякну тобі. Діана… Дещо сталось, я застав її в такому стані, що переживав за її життя. Вона тоді сказала, що більше ні в чому немає сенсу. Вона була важлива мені, особливо в той період, більш ніж шість років тому… І тоді я сказав, що добре, давай спробуємо.

— Зрозуміло, — зітхаю я. — Ти не переживаєш за неї зараз? Схоже, вона була дуже схвильована, виходячи щойно від тебе…

— Я думаю, зараз її хворобливе кохання — це вже просто звичка, не більше, думаю, там вже немає почуттів, — Матвій відкидується на спинку крісла і прикриває очі. — Буде добре, якщо вона це зрозуміє. 

— А ти казав їй про нас? — я відчуваю, як кров приливає до щік. Дивлюся на нього, і відчуваю, як пришвидшується серцебиття. 

— Ще ні. Але принаймні добився того, щоб вона вже нарешті сказала на публіку, що в нас з нею нічого немає. Тим паче, в нас вже дійсно давно нічого немає, — відповідає він. 

— Я рада, що ти все вирішив, — кажу я. — Не люблю обманювати. Тепер все буде значно простіше. 

— Так, — він знов сідає рівно і дивиться на мене. — Все буде добре, Юлю. 

— Що ж, тоді варто повернутися до робочих питань, — кажу я і усміхаюсь. — Бо особисте особистим, а наші сторінки мають виглядати якнайкраще…

— Давай сьогодні після роботи прогуляємось, — несподівано пропонує Матвій. — Хочеться чогось спокійного, кину машину, погуляємо центром, що думаєш?

— Я тільки за, — все ж не стримуюсь у межах робочої дистанції, підходжу і обіймаю його за плечі. — Я така щаслива сьогодні…

Він притягує мене до себе, садить собі на руки і обіймає. Вдихає аромат мого волосся, торкається його губами. 

— Я дуже радий, що ти зʼявилась в моєму житті, — шепоче Матвій мені на вухо.

— Тепер у нас все буде добре, — так само шепочу я, куйовдячи його волосся. 

— Так, — киває він. — У нас точно все буде добре…

***

Коли робочий день закінчується, я виходжу з офісу і прямую до машини Матвія. Він уже чекає на мене. 

— Куди поїдемо? — запитую я. 

— Я думав кинути машину тут, на парковці, — каже він. — Залишити і прогулятись центром. Раніше я дуже часто гуляв тут. Ну, це було років шість-сім тому.

— Давай, — кажу я. — Це так романтично, немов це наше перше побачення. 

Він киває і бере мене за руку. Ми виходимо з парковки і йдемо до парку навпроти офісу. Тут працює фонтан, і ми якийсь час стоїмо і милуємося водяними бризками, від яких на сонці утворюються маленькі веселки. 

Потім Матвій купує морозиво, і ми сидимо на лавочці та їмо його, немов підлітки. 

— Мені хочеться, щоб цей вечір ніколи не закінчувався, — кажу я, дивлячись на нього. 

— Мені теж, — він усміхається і коротко цілує мене.

Але коли відсторонюється, я помічаю, що його погляд ніби застигає десь за моєю спиною. 

Вираз його обличчя змінюється, зі щасливого і усміхненого воно стає якимось здивованим. 

Я непомітно повертаю голову, але не бачу в напрямку, куди спрямований його погляд, нічого дивного. По алеї йдуть дві дівчинки-школярки, за ними мама з хлопчиком років п’яти. Малий щось запитує, показуючи пальцем на фонтан, а вона відповідає. 

Може, то мені здалося? Я повертаюся до Матвія і бачу, що він знову усміхається мені. Таки мені привиділося те занепокоєння в його очах… У нас все добре, а далі буде тільки краще…