18. Аля. Знайомий автомобільний номер

Коли ми приїжджаємо до Києва, тато зустрічає нас на вокзалі. Він дуже радий бачити нас, незважаючи на обставини, через які я повернулася. 

Він каже, що незважаючи ні на що, мама в гарному настрої і можливо все обійдеться. Ми їдемо на метро, а потім йдемо пішки. Колись, коли ще тато працював на заводі, йому видали квартиру прктично в центрі міста, хай і в старому будинку. Ми виходимо практично біля офісу, де працював він.

На мить зупиняюсь і дивлюсь на таку знайому і в той же час незнайому будівлю.

— Мені подобається в Києві, давай тут жити, — смикає мене за руку Макс. 

— Синку, у Львові хіба гірше? Місто старіше, гарніше, кавʼярень багато, — усміхаюсь йому я. 

— А метро немає! — не здається він. — І цих… хмарочосів!

Раптом я помічаю, як трохи не доїжджаючи до офісної будівлі зупиняється машина. Вона не та, що була раніше, але номери… Я знаю, що він завжди ставив на номери дату свого народження. 

Я зупиняюся і ніби шукаю щось у сумці, даючи татові з Максом трохи перегнати себе. Серце сильно калатає, подих перехоплює, розумію, що треба йти і не озиратися, але все одно стою і дивлюсь на його автівку. 

Коли він виходить з машини, всі сумніви зникають. Це точно саме він… Він обходить машину, відчиняє пасажирські дверцята, і з машини виходить молода красива жінка в офісному одязі. Він обіймає її і цілує.

А чого я чекала? Минуло стільки років, зрозуміло, що в нього є дівчина, а може, й дружина. На нього завжди западали дівчата, взяти хоча б Діану. Але це точно не вона… Я була впевнена тоді, що вона одружить його на собі. Але, схоже, нічого не вигоріло.. Відчуваю від цього якесь болісне задоволення.

 — Алю, де ти там? — гукає тато, і я в останній раз кидаю погляд на ту парочку, мені здається, що він от-от зустрінеться зі мною очима і впізнає, я хочу і боюсь цього. Але ні, він навіть не дивиться у мій бік, вся увага прикута до його супутниці. 

Я повільно йду вперед і наздоганяю тата з Максом.  Думаю, що, мабуть, даремно я сюди повернулась…

***

— Мамо, як ти? — я обіймаю її щойно сідаю на стілець поруч із лікарняним ліжком. 

 — Та все добре. — вона усміхається. — То тато панікує, але це всього лиш обстеження, здам аналізи, ну, може, якісь вітаміни поколють. Не хвилюйся за мене. Краще розкажи, як у тебе справи…

— Все більш-менш, робота стабільна, Макс, правда, як і раніше часто хворіє, — я зітхаю. — Ну, вжк коли піде до школи, може, зможу піти на іншу роботу. 

 — Може, повернешся до Києва? — вона з надією дивиться на мене. — Тут тобі буде легше, не треба платити за оренду, і ми за малим приглянемо, якщо захворіє чи ще щось..

— Я побуду тут стільки, скільки треба, мамо, — я зітхаю. — Але… Ти ж знаєш, я не можу тут залишатися. Не хочу зустрітись з ним.

 — Ти завжди була такою впертою, з самого малечку, — вона хитає головою. 

— Не хочу, — знов повторюю я, хитаючи головою. — Тим паче, в нього вже нове життя… За іронією долі якраз побачила його і його нову дівчину дорогою сюди…

 — Ти дарма не сказала йому,  що не зробила тоді аборт, — каже мама. 

Я відводжу погляд. Батькам сказала, що він не хотів дитини і тому я пішла, але насправді все було не зовсім так, точніше, зовсім не так, і Діана…

— Ну, вже як є, — кажу я врешті-решт.

 — Може, якби він знав, що має сина, то допомагав би вам, — зітхає вона.  — У його батьків завжди було багато грошей, а потім вони загинули в аварії, про це у новинах навіть розповідали… То всі їхні статки перейшли йому. 

— Я не хотіла б, щоб він вважав, що мені потрібні його гроші. Ще тоді багато людей казали, що я з ним тільки заради цього. Але це ніколи не було правдою, я кохала його.

 — Кохала, але це все в минулому, — каже мама, уважно дивлячись на мене. — Тобі треба влаштувати життя, знайти хорошого чоловіка, хай і не багатого, у Макса буде тато… Ти будеш почуватися більш захищеною…

Я не маю сил сперечатися на цю тему, тому просто киваю і опускаю очі. Не можу сказати, що не можу і глянути на інших, Матвій все ще в моєму серці, як би я не намагалася його забути.

 — Добре, — каже мама. — Йди вже додому, відпочинь. Може, й добре, що ти взяла відпустку, бо якась худа, ти, мабуть, погано харчуєшся. Коли мене випишуть, спробую тебе відгодувати…

Я усміхаюсь і киваю. Як би там не було, насправді все не так погано. В мене є син від коханого чоловіка, в мене є люблячі батьки… 

— Я люблю тебе, мамо, — я обіймаю її. — З нетерпінням чекатиму твоїх фірмових голубців. Поки не приготуєш, до Львова не поїду…