16. Аля. Фото на згадку

Коли я кажу ці слова, Матвій відводить погляд і зітхнув. 

— В тебе ще є діти? — звертається Макс до Матвія. 

— Ні, немає, — він дивиться на малого. — Ти — мій єдиний син. І я дуже люблю тебе… 

— А маму? — запитує малий.  — Ти її теж любиш? 

— Я дуже сильно… Дуже сильно любив її, — врешті-решт відповідає Матвій. — Ти був бажаною дитиною для мене, якби я знав, то все б склалось інакше. 

— Ти не знав, і тому одружився з іншою жінкою? — здогадався Макс. — А потім дізнався про мене? 

— Ми з Юлею не одружені, але у нас стосунки, — відповідає він. — Вона врятувала мене, коли мені було дуже погано, вона вдихнула в мене життя. 

— Ти одружишся з нею? — продовжує допитуватись малий, і я не витримую:

— Максе, в будь-якому випадку, це справа лише Матвія… Неввічливо так втручатися в його особисте життя…

— Максе, ти можеш питати в мене все, що захочеш, — не погоджується Матвій і гладить малого по голові. — Я не хочу, щоб між нами були якісь непорозуміння. 

 — О, я придумав! — весело каже Макс. — Треба знайти Юлі іншого чоловіка, тоді ти зможеш одружитися з мамою!

— Максе, — я суплю брови. — Може, змінимо тему? 

— А що такого, — бурмоче він. — Можна дати оголошення, знайдеться якийсь хороший чоловік, багатий…

— Юля… Вона кохає мене, — Матвій зітхає. — Зараз все трохи складно, але думаю, все налагодиться. Я завжди буду любити тебе, Максе, навіть якщо ми з твоєю мамою не будемо одружені, ми все одно залишимось твоїми батьками. Я б залюбки дав тобі і своє прізвище, якщо твоя мама не буде проти. 

— Я не проти, — кажу я. — А ти, Максе?

— А яке в тебе прізвище? — звертається малий до Матвія. — Якщо гарне, то я за. 

— Нагорний, — відповідає Матвій і усміхається. — Максим Нагорний, як на мене, звучить солідно, що скажеш? 

— Мені подобається,  — з солідним виглядом киває Макс. — Хай буде. 

— Я дуже радий, що тобі подобається, — Матвій обіймає малого. — Я дуже переживав, як ти сприймеш все це. 

— Я ж казала, що все буде добре, — усміхаюся, дивлячись на них, таких схожих, таких рідних… — Давайте я вас сфотографую! 

— Давай, — Матвій усміхається. — Пришлеш мені потім знімок, добре? 

— Так, звичайно, — я відкриваю камеру мобільного і роблю кілька знімків. — Ви чудові! Ось, надсилаю тобі фото! 

— Дякую, Алю…

***

— Якщо я занесу його до твоїх батьків, вони все зрозуміють? — Матвій тримає сплячого малого на руках, ми вже якраз під моїм підʼїздом. — Ти будеш казати їм? Ну, я сподіваюсь, рано чи пізно скажеш, але я не буду тиснути. 

 — Мама ще в лікарні, завтра її мають виписати. На щастя, діагноз не підтвердився… А тато вдома, ну, думаю, з ним ви знайдете спільну мову. Він буде радий, що залишаюся в Києві, і що в Макса тепер є тато…

— Але що ти їм казала… Ну, про мене, — він зітхає. — Думаєш, він не кинеться бити мене, чи щось таке? Я б на його місці, певно, кинувся б…

 — Я нічого не казала, — зітхаю я. — Просто поїхала і все. В ту історію з Діаною точно не посвячувала. Вони знають, що ми з тобою колись зустрічалися, от і все..

— Добре, — він киває. — Ну, ми скажемо все, як і малому, правильно? Я хочу, щоб вони бачили, що більше я не залишу вас. Я буду підтримувати вас з Максом завжди, що б не трапилось.

 — Так, я думаю, варто сказати, — я відчуваю легке хвилювання.  — Добре, ходімо, бо тобі важко тримати Макса…

— Я такий щасливий зараз… Це так дивно, але так і є. Я щасливий, що тримаю його, що він є в нас. Дякую тобі. Я ніколи не припиню за це дякувати…

 Юля

Я повністю поринаю у рукопис Діани. Не тому, що вона так уже круто пише, зовсім ні. Вся історія скоріше схожа на щоденник школярки-старшокласниці, та, втім, і розповідається в ній про старшокласників, тож, я думаю, що як “янг-едалт “ може бути цікавим читачам. Якщо Матвій захоче це  опублікувати. В чому я дуже сумніваюся, бо ж там розповідається про нього…

От саме тому я й читаю з таким зануренням у текст. Мені цікаво дізнатися, яким він був раніше, як жив, що відчував. 

“Моя мати хотіла зробити з мене зірку, — так починається оповідь Діани. — Як Брітні Спірс чи щось типу того. Але виявилося, що голос у мене не дуже сильний, і нічого з цим не зробиш. Я могла б хіба що підспівувати якимось співакам, завжди на другому плані, але це її не влаштовувало. Тоді вона вирішила, що мені варто стати моделлю, і віддала мене до модельної школи. В неї я ходила після уроків у школі звичайній. Мені пощастило з симпатичним личком, але я була схильна до повноти. Втім, це у нас спадкове. Мама теж така сама. Але, хоча вона сама на дієтах не сиділа, зі мною справи були інакші. Я ж майбутня супермодель! Тому, крім двох шкіл, в мене ще були щоденні заняття в залі і постійний підрахунок калорій. 

Минуло трохи часу, і це стало моїм звичним життям. Я вже не уявляю, як може бути інакше. Але тоді, в школі, коли ми з Матвієм і Алею втікали з уроків, щоб просто поблукати по вулицях міста, посидіти в кав’ярні і поговорити ні про що, я почувалася дійсно щасливою… Правда, ті двоє, були такі закохані, що нічого навколо себе не бачили. Від них прямо іскри сипалися, як від обірваного електричного дроту… Іноді поряд з ними я почувалася третьою зайвою…”