16. "Не згадуй Алю"

Матвій висаджує мене трохи раніше, не перед самою будівлею офісу, бо все ж тепер ми маємо бути обережні.

Саме в цей момент я вже остаточно розумію, що не все буде, як я собі уявляла в голові, коли мріяла про те, що ми будемо разом.

Я намагаюсь впевнити себе, що це тільки тимчасово, але чим ближче підходжу до офісу, тим менш впевненою почуваюсь.

Коли заходжу до приймальні, то бачу, що двері вже відчинені і в кабінеті горить світло. Значить, Матвій вже прийшов. 

Зранку в нас планерка, тож до неї ми практично не спілкуємось. А от коли виходимо з конференц-зали після неї, то на виході Матвія ловить Діана.

— Ти не прийшла на планерку, — каже Матвій не дуже задоволено. — Хоча казала, що прийдеш і розкажеш що знаєш про тих нових імовірних клієнтів.

 — У мене були важливі справи, — каже вона. — Розкажу тобі особисто про клієнтів і про мої плани, давай десь поговоримо сам на сам? 

— Добре, ходімо до мого кабінету, — каже Матвій.

— Прекрасно! — вона вчеплюється в його руку і притискається до неї грудьми.

Вони йдуть до ліфту, а я вдаю, що мені треба у вбиральню, щоб не йти слідом за ними. Коли мию руки, то дивлячись на себе у дзеркало, бачу, що мої щоки почервоніли. Чому мені так погано, коли бачу їх разом? Адже Матвій казав, що в них несправжні стосунки, хіба в мене є підстави не вірити йому? 

Я повертаюсь до приймальні, там нікого немає. Олена Петрівна, мабуть, десь вийшла. Думаю зайти до Матвія і запитати щодо своїх сьогоднішніх обов’язків, він казав на планерці, щоб я зайшла… Але коли вже наближаюся до дверей, чую в кабінеті жіночий голос, упізнаю Діану і зупиняюся як вкопана. Думала, що вона вже пішла, але Діана досі тут, ще й говорить так голосно, що мені все добре чути…

—...Візьми два вихідних, поїдемо разом. Це буде так романтично! Субота і неділя… Ти ж можеш взяти ті вихідні… Наші стосунки…

— Діано, я вже тобі казав, — він зітхає. — Я не хочу просувати "наші стосунки". У мене багато роботи, і взагалі…

— Мені треба дати те інтерв’ю, — каже вона. — І вони наголосили, що потрібно показати в ньому родинні цінності…

— Я пришлю своє фото, дам коментар по телефону, — каже Матвій.

— Треба саме, щоб ми разом дали інтерв’ю, — вона підвищує голос. — Невже це так складно, зробити щось для мене? Я ж не прошу чогось неможливого! 

— Я зайнятий на вихідних. В мене плани, — відповідає він насуплено.

— Ти ж не хочеш, щоб усі дізналися…? — вона робить багатозначну паузу. 

— Ти не зробиш цього, — в голосі Матвія я тепер чую невпевненість.

— Якщо ти будеш і далі так себе поводити зі мною, то я не зможу більше це приховувати…

— Я все одно не покохаю тебе, Діано. Навіщо це все? — він зітхає.

— Через тебе я нещаслива, — вона теж зітхає.  — Можу я отримати хоч таку компенсацію? Чи ти досі не забув її? 

Матвій на мить замовкає. Схоже, він навіть розгубився через це запитання, але потім бере себе в руки і каже:

— Не згадуй Алю, ти обіцяла мені. Я ніколи нічого в тебе не просив, окрім цього.

 — Добре, я поїду сама, — каже вона холодним тоном. — Буду поступово готувати всіх до того, що ми розійшлися. Зразу не вийде, я не хочу скандальної репутації. Тому тобі доведеться ще якийсь час потерпіти мою присутність…

— Дякую. Так буде простіше, Діано, — він зітхає. 

 — Немає за що, — каже вона, і я чую кроки, що наближаються до дверей. 

Поспіхом відходжу до столу Олени Петрівни і падаю в крісло поруч із ним. 

Добре, що так швидко зреагувала, бо вже за мить з кабінету виходить Діана. 

Вона, навіть не дивлячись у мій бік, іде до виходу. Ще мить — і двері за нею зачиняються, якось гучно, як для такої вишуканої особи, як вона. 

Я на мить вагаюся, чи заходити до Матвія. У вухах досі лунають дивні слова Діани. Я майже нічого не зрозуміла, певно, вони говорили про якусь спільну знайому?  Боюся видати себе, що я підслуховувала їх. Але все ж обережно прочиняю двері і зазираю до кабінету. 

 — Ти не зайнятий? — запитую тихо. — Хотілося б обговорити контент на сьогодні…