14. Аля. “Не розумію, що робити зі своїм життям…”

Коли я бачу пропущений виклик від Матвія, то відчуваю хвилювання. Якщо чесно, я весь час боюся, що він може захотіти, щоб Макс жив із ним. І хоча він нічого такого не казав, але я все одно тривожуся, тому, щоб не нервувати, одразу передзвонюю. 

— О, ти перенабрала, — чую, що його голос звучить якось радісно, чи може мені це тільки здається. — Я вже злякався, що не хочеш зі мною розмовляти.

— Я виходила викинути сміття, а телефон з собою не брала,  — кажу і усміхаюся, відчуваючи в його голосі теплоту. Отже, я даремно хвилювалася, що цей дзвінок принесе якісь проблеми. 

— Я б хотів сьогодні побачитись з малим, з вами. Це можливо? — питає він тихо.

— Так, звичайно, — кажу я.  — Макс якраз просив мене повести його у зоопарк. Можеш сходити з нами. 

— Добре. Давай я заїду, ми встигнемо щось подивитись до закриття? 

— Так, зараз літо, то він наче довше працює, — кажу я. Думаю, що вже давно не була в зоопарку. Колись ми ходили туди разом, і ця думка мене хвилює. Згадую, як Матвій проводив мене додому і ми довго не могли розійтися, стояли під під’їздом, поки тато не виходив на балкон і не питав мене, чи все в мене гаразд. Той спогад такий яскравий, що я не витримую і сміюсь.  — Ой, вибач, то я не з тебе, — виправдовуюсь перед Матвієм. 

— Мені приємно чути твій сміх, — зізнається він. — Тоді десь за півгодини, до зустрічі.

— Добре, давай за півгодини, — погоджуюся я і розвиваю шалену швидкість, щоб привести себе в належний вигляд. Зазвичай я не заморочуюся зачіскою та макіяжем, але тепер чомусь дуже ретельно почала стежити за собою. Невже все це через Матвія? 

— Мамо, а що відбувається? Ми не в зоопарк йдемо? — питає малий, оглядаючи мене з ніг до голови.

— В зоопарк, але ми будемо не самі, — кажу я. 

Я ще й досі не зізналася Максу, що Матвій його тато. Думаю, може буде краще, якщо він скаже малому це сам? 

— А з ким? — питає він. 

— З Матвієм, пам’ятаєш його? Він недавно підходив до нас на вулиці…

— Так, памʼятаю, — киває малий. — Він твій новий хлопець?

— Ми давно знайомі, — я переводжу все на жарт. —  Тому навряд чи він новий… 

— Значить, він старий хлопець, хм, — Макс уважно дивиться на мене.

 — Ну, колись ми зустрічалися, — погоджуюсь я. — Але краще хай він сам розкаже, добре? 

— Добре, — киває малий. — Тоді хай розкаже…

***

Матвій заїжджає рівно в той час, коли ми домовились. 

— Привіт, гарно виглядаєш, — він легенько обіймає мене і цілує в щоку, а потім переводить погляд на Макса і простягає йому кіндер. — Пробач, нічого більше купити не встиг. 

— Дякую, — він усміхається. — Схоже, там всередині динозавр. 

— Тобі таке подобається? — Матвій теж усміхається малому.

— Ще й як! — каже малий серйозно. 

— Ми скупили вже всі енциклопедії про динозаврів, — усміхаюся й я. 

— Ніби біля якогось ТЦ є виставка великих механізованих динозаврів, — пригадує Матвій. — Можна буде сходити. 

— Вау, я хочу! — Макс аж підстрибує на місці. — Дуже хочу сходити! 

— Значить, сходимо наступного разу, я все дізнаюсь, — Матвій розтріпує волосся малого і знов усміхається йому. — Я тільки за. Але сьогодні по плану ніби зоопарк?

— Добре, — він киває. — Слони теж цікаві. 

— Там ще є тераріум, а в ньому всякі великі ящірки і варани, вони, до речі, нащадки динозаврів, ти знав? 

— Не знав, — каже він. — І крокодили там є? 

— Має бути, ну, сьогодні перевіримо, так?

Я мовчки дивлюся на них і думаю про те, які вони схожі. Однакові усмішки, однаковий колір очей, навіть на маківці такий самий маленький вихор, який виливається з зачіски. Цікаво, якщо хтось побачить їх разом, здогадається, що це батько і син? Мені здається, що це прямо дуже помітно. І я уявляю, як про нас будуть думати, що ми родина, яка після робочого дня повела сина подивитись на крокодилів. Мимоволі усміхаюся цій думці. 

— Звичайно, є, — кажу я Матвію. — Пам’ятаєш, ми колись жартували, що в Діани сумка з одного з цих крокодилів? 

Матвій одразу починає сміятись. Я давно не чула, як він сміється. В цю мить він виглядає таким рідним і близьким, як тоді…

— Памʼятаю! Добре, що вона того не чула, бо мені б перепало на горіхи… Ну що, поїхали?

— Поїхали, — киваю я. Макс скаче біля нас, немов козлик, я думаю, що давно не бачила його таким щасливим. Цікаво, як він зреагує, коли дізнається, що Матвій його батько? А може, він не захоче про те говорити? 

***

Коли ми приїздимо до зоопарку, я радію з того, яким щасливим почувається Макс. Але на мене накочуються спогади, і від того серце починає битися вдвічі частіше. Цікаво, чи Матвій почувається так само? Зовні він такий само, як завжди. Але чи він згадує, як ми ходили сюди тоді, багато років тому? 

— Як поживає твоя сестра? — запитую я.