14. "Мабуть, це доля..."

Він дивиться на мене, спочатку нічого не каже, а потім торкається долонею моєї руки і прибирає її від мого рота.

Дивиться в очі з такою ніжністю і любовʼю, що коли відкриває рота, я ніби знаю, що він скаже, але все одно боюсь. 

— Юлю, я теж закохався в тебе, — шепоче він, цілуючи мою долоню, яку я все ще не прибираю. — Не можу думати ні про кого іншого, окрім тебе, ти засіла в мене в серці, в голові, всюди…

— Мені раніше здавалося, що такого бути не може, — схвильовано кажу я. — Таких сильних почуттів… Я думала, що то все вигадки…

— Ти не будеш сильно ображатись на те, що я не можу просто взяти і кинути Діану прямо зараз? — він зазирає мені в очі. — При цьому мою обіцянку щодо того, що в нас не буде ніяких контактів, я виконаю.

 — Та все гаразд. — швидко кажу я. — Ти ж знаєш, я не з тих, хто постійно ображається.

У цю мить думаю про Діану. Хтозна. які там у неї таємниці, але вона своєю поведінкою навряд чи втримала б його. Навіть якби я не з’явилася у житті Матвія…

— Я підготую її і тоді ми мирно розійдемось… Щоб вона не так сильно страждала, — він знов обіймає мене. — Я такий радий, що ти зізналась мені…

— Я рада, що не злякала тебе своїм зізнанням, — тихо кажу я. — Подумала, що раптом ти скажеш: нам потрібно спершу більше дізнатися одне про одного, а вже потім освідчуватися…

— Якби не було ситуації з Діаною, я б вже хоч завтра не приховував наших стосунків. І з сестрою б швидше познайомив… — він зітхає. — Знаєш, я ж думав, що все моє життя вже розписане і розплановане. Поки не зустрів тебе. 

— Життя часто підносить сюрпризи, — усміхаюсь я. 

— Це точно, — він дивиться на суші, бере до рук палички, хапає ними одну штучку і підносить до мого рота. — Спробуй, вони тут дійсно божественні…

***

Коли ми завершуємо вечерю і Матвій розплачується, ми йдемо до машини. Сідаємо всередину, він, як справжній кавалер, відчиняє переді мною дверцята, він взагалі дуже уважний до мене.

Ми виїжджаємо з паркування, а потім він каже:

— Ти не передумала? Поїдеш до мене?

Я киваю. Від хвилювання перехоплює подих, аж не можу сказати й слова.

Потім все ж говорю:

— Ти так і не прочитав статтю, може, хоч удома прочитаєш…

— Думаю, не прочитаю, — він коротко цілує мене, а потім вже зосереджується на дорозі.

Я дивлюсь на нього всю дорогу. Помічаю, що він ледь усміхається краєчками губ. Виглядає щасливим…

Ми приїжджаємо швидко, я вже була тут, тож одразу впізнаю будинок і підʼїзд.

Йдемо до ліфту за руку. В ліфті Матвій теж нічого особливого не робить. Далі ми проходимо до квартири, він відчиняє її. Коли ми заходимо всередину, він знов веде мене за руку. Заводить до спальні і садить на ліжко, а сам сідає поруч. Простягає до мене руку і проводить долонею по волоссю:

— Ти така красива, Юлю…

Мені здається, що це сон. Невже і справді я тут, поряд із ним? Але я не сплю, все відбувається в реалі. 

— А ти пам’ятаєш, коли ми вперше зустрілися? — запитую я. 

— На співбесіді? — він проводить долонею по моїй щоці. — Що ти тоді про мене подумала? Яке було перше враження?

“Так, він тоді мене не запам’ятав, — думаю я. — Ну, воно й на краще…”

 — Ти здався мені схожим на Джеймса Бонда, — усміхаюсь я. — Такий самий впевнений у собі і трохи загадковий. 

— Пощастило, що ти прийшла саме до мене, — шепоче він мені на вухо, торкаючись губами ніжної шкіри шиї. 

— Мабуть, це доля, — відповідаю я, ледь здригаючись від його доторків. 

— Мабуть, доля, — повторює він ехом, обережно вкладаючи мене на ліжко і нависаючи зверху. — Юлю… Ти точно впевнена?

— Так, — шепочу я. — Точно…

— Кохаю тебе, — каже він так само тихо, подається вперед і цілує мене, прикриваючи очі…