13. Зізнання

— Поїду, — відповідаю я. 

Матвій пригортає мене до себе і цілує в скроню. В такому цікавому положенні нас і застає офіціант. Він приносить їжу, швидко ставить її, щось бубнить і йде геть.

— Суші принесли, — він не відпускає мене з обіймів.

— Ми як двоє школярів, — усміхаюсь я. 

— Так, — Матвій теж усміхається. — Сховались в кабінці, де ніхто знайомий нас не побачить. Хочу, щоб ти запамʼятала цей вечір.

— Я запам’ятовую кожну мить поряд із тобою, — відповідаю я, дивлячись йому в очі. 

— Я теж. До тебе зі мною подібного не відбувалось, — зізнається Матвій мені на вухо.

Мені приємно це чути, хоча я й не дуже вірю, що він раніше не закохувався. Але вирішую не думати про це. 

— Розкажи трохи про себе, — прошу я. 

— Ну, дай подумати, — він вмощує мою голову у себе на плечі. —  Я тобі вже казав, що мої батьки загинули в аварії. Моя сестра… Вона після тієї аварії вижила, але з того дня прикута до інвалідного візка. Я з нею бачусь раз на рік. Мені складно бачити її таку, як зараз… Вона живе в батьківському будинку в передмісті, ми спілкуємось дуже мало.

— Це сумно, — кажу я. — Вона, мабуть, почувається самотньою..

— Коли бачу її, весь час думаю про те, що на її місці мав бути я, мені важко бачити її в такому стані, — зізнається Матвій. — Батьки тоді їхали на дачу, просили мене поїхати з ними, допомогти. Я сказав, що маю справи… Насправді в той вечір я мав йти з друзями до клубу і просто не хотів їхати з міста. Вони попросили сестру допомогти замість мене, і вона поїхала. Може, якби я тоді був за кермом, взагалі нічого не сталося б.

— Тобі не треба звинувачувати себе, — кажу я. — Адже це лише трагічний збіг обставин. Вибач, що я змусила тебе повернутися до сумних спогадів…

— Думаю, вона ненавидить мене, — він зітхає. — Хоч вона ніколи так і не казала, але кожного разу, коли ми бачимось, я відчуваю між нами якусь прірву.

— Може, їй сумно, що ти віддалився від неї? — припускаю я. 

— Я намагався не віддалятись, але після аварії сестра стала холодною… Вона раніше дружила з Діаною, ще зі школи. Але і Діану вона відштовхнула. 

 — А ви з Діаною давно знайомі? — запитала я. 

— Так, зі школи, — киває він. — Ну, колись вона мені дійсно подобалась. 

Я хочу запитати,  чому він продовжує з нею зустрічатися, але не наважуюсь. Підозрюю, що, може, тут якісь такі причини, про які мені знати не обов’язково. 

— А у мене теж є сестра, — вирішую перевести розмову у більш безпечне русло. — Ми зараз живемо в одній квартирі. 

— Ого, не знав, що в тебе є сестра, — дивується Матвій. — Молодша чи старша? 

— Молодша, але не набагато, на два роки, — я усміхаюсь. — В дитинстві нас часто вважали близнятами. Але зараз ми зовсім не схожі. Оля працює перукарем, вона дуже талановита. 

— Цікаво, — він теж усміхається. — Треба буде колись познайомитись. 

— Думаю, ти їй сподобаєшся, — кажу я. — Вірніше, уже сподобався. Вона бачила твоє фото. 

— Ого, ти мене їй показувала, — Матвій торкається губами моєї щоки і шепоче на вухо: — Юлю, я з тобою не граю. Повір. 

— Я вірю, — дійсно, зараз, коли я дивлюся в його очі, всі мої сумніви розвіюються. Він щирий зі мною, я в цьому переконана. 

— Ситуація в мене непроста, у Діани… Загалом, мені потрібен час, щоб правильно все владнати. Сказати більше не можу, бо це не моя таємниця, — він не відводить від мене погляду. 

— Ти не маєш мені щось пояснювати, — я знизую плечима. — Не хочу бути нав’язливою і контролювати тебе. Хочу довіряти в усьому. 

— Повір, якби це була моя таємниця, я б розповів не вагаючись, — він зітхає. — Але це її таємниця. Однак я обіцяю тобі, що все владнаю. Спати чи щось таке я з нею не буду, це я тобі обіцяю. Ти — моя дівчина, не вона. 

— Я кохаю тебе, — зривається з моїх губ несподівано для мене самої. Я навіть на якусь мить прикриваю рота рукою, ніби не вірю, що я могла наважитися на це…