12. Аля. “Це вже не має значення”

— А чому я мала перед тобою звітувати? — відповідаю я питанням на питання. — Ти обрав Діану, я не хотіла стояти між вами. 

— Коли це я обрав Діану? Коли ти втекла? — він посувається на диванчику. — Сідай. 

Я сідаю, але зберігаю між нами дистанцію. 

— Здається, ви до останнього часу зустрічалися, принаймні так писали медіа. 

— Бо ти покинула мене, — він зазирає мені в очі. — Змінила номер, залишила квартиру. Діана просто опинилась поруч в той момент.

Я дивлюся на нього і мені хочеться вигукнути: “Так Діана ж давала мені гроші на аборт і говорила, що це від тебе! Звісно, що я поїхала, щоб не бачити її і тебе, після такого..”

— Алю, — він все ще дивиться на мене. — Чому ти не сказала?... Про Макса. Ти так і не відповіла. 

— З чого ти взяв, що він твій син? — кажу я наперед продумані слова, але щось вони звучать дуже невпевнено. 

— Я ж не дурень. Коли побачив вас, взяв у нього волосинку. Тоді, коли гладив по голові. Сьогодні. Мені зробили тест, екстрено. Результат прислали буквально десять хвилин тому, — він не відводить від мене погляду.

— І що ти тепер хочеш робити? — запитую розгублено. 

— Спочатку я все ж хочу почути відповідь. Чому ти так вчинила? — я бачу в його очах біль. 

— Подумала, що так буде краще… для всіх, — тихо відповідаю я. — Я тобі не пара, твої батьки завжди так вважали. Вони хотіли, щоб ти зустрічався з багатими спадкоємицями, такими як Діана..

— Ми зустрічались. Я кохав тебе. Якби ти сказала мені про малого, ми б одружилися, — продовжує він. — Я і так збирався робити тобі пропозицію… Тільки коли ти завершиш універ.

Весь світ переді мною ніби в тумані. Це сльози. Вони переповнюють очі, набрякають на віях. Я ледве стримуюся, щоб не заридати, обійнявши Матвія і сховавши голову на його грудях. У мене перед очима пролітають картини того, як усе могло б бути: наше весілля, як він забирає нас із Максом з пологового, наш будинок… Якби я тоді не злякалася, сама поговорила з ним, а не попросила це зробити кращу подругу…

— Це вже не має значення, в тебе є дівчина, ви щасливі разом, — кажу, ковтнувши гіркий клубок, що стискає горло. — Я бачила вас, біля офісу, ви дуже гарна пара. Думаю, у вас будуть красиві діти. 

Він зітхає і обіймає мене, пригорнувши до себе і торкнувшись губами моєї маківки:

— Я мав поїхати за тобою і розібратись в усьому.

— Вже нічого не зміниш, — кажу я, зітхаючи. — Так, Макс — твій син. Але не знаю, чи варто йому казати про це? Якщо ти наполягаєш, то, звісно, я можу сказати… Але не думаю, що твоїй дівчині сподобається нащадок, що вигулькнув невідомо звідки…

— Але він — мій син. Чому я маю відмовлятись від нього? — тихо питає Матвій. — Дозволь мені робити так, як я вважаю правильним, так, як я хочу. Я маю право бути в його житті. 

— Я повернусь до Львова, — кажу я. — Коли мама одужає.

— Навіщо? Що тебе там тримає? Це не твоє рідне місто. Всі твої родичі тут. Коли Максу в школу? Цього року, чи наступного? — продовжує розпитувати він. 

— Цього року, — відповідаю я. Думаю, що тепер він захоче, щоб ми залишилися в Києві. А раптом віне вирішить забрати Макса до себе? Я чула про такі випадки, коли дитину забирав батько, бо в нього повна сім’я і кращі статки. Уявила якісь суди, соціальних працівників, і в мене все всередині похололо. Мені взагалі не слід було приїздити сюди..

— Я не можу змусити тебе лишитись тут… Але я б дуже хотів, щоб ви з Максом лишились, — він зітхає, трохи сильніше обіймаючи мене.  

— Мої батьки теж хочуть цього, — кажу я. — Але мені страшно…

— Чому? — він зазирає мені в очі.

Що я можу йому сказати? Про те, що мені сумно буде знати, що він не мій і ніколи не буде моїм? Бачити його з іншою жінкою і весь час думати, що на її місці могла б бути я? Що йому краще з нею, а зі мною він підтримує стосунки лише заради Макса? Я мовчу, відводячи погляд. 

— Пробач, що я не розібрався в усьому, — він перериває мовчанку. — Я мав зробити це, а не пірнати з головою в роботу в надії забути тебе.

***

 — Мені треба було сказати тобі самій, — шепочу я. — Я завжди була боягузкою…

— Сподіваюсь, ти подумаєш над тим, щоб залишитись, Алю, — він зітхає. — Я втратив багато років, та й Макс теж. Я б хотів проводити з ним час. Не обовʼязково одразу казати, що я його батько, скажемо, коли ти вирішиш. Я не буду з цим тиснути.

 — Я подумаю, — кажу я. А сама розмірковую, може, мені взяти Макса і прямо сьогодні поїхати з міста? Хоча, це нічого не вирішить. Матвій уже знає, що в нього є син, тож розшукати нас для нього не буде проблемою. Втеча не вихід. Треба думати, як буде краще для дитини. Можливо, через власну слабкість, я позбавлю його щастя мати батька, і колись, вже дорослим, він дорікне мені за це? 

— Ти не хотіла мене бачити… Зовсім? Ці роки, — тихо питає він. 

— Я постійно шукала будь-яку інформацію про тебе, читала твої соцмережі, — кажу я. — Бачила фото з Діаною, думала, ви щасливі. Не хотіла порушувати вашу гармонію. 

— Зрозуміло, — він киває і замовкає, але потім за хвилину каже: — Але я не був щасливий з Діаною.