12. "Поїдеш до мене?"

Весь час в машині я поглядаю на нього і думаю, чи він дійсно, як сказала Оля, небайдужий до мене. Чи для Матвія це просто легка інтрижка, нічого особливого. 

— У вас гарна машина, — кажу, просто через те, що мовчанка надто затяглася і вже стає незручною. 

— Ніби ми домовлялись, що переходимо на "ти", коли не в офісі, — він зупиняється на світлофорі і дивиться на мене, а не на дорогу.

— Так, добре, — я знічуюсь.  — Я забула, вибачте, тобто вибач…

Він киває і знов звертає увагу на дорогу. А вже за пару хвилин завертає на парковку ресторану. Це дорогий заклад, я не раз бачила його рекламу. 

Матвій виходить з машини і відчиняє переді мною дверцята, подає руку і каже:

— Це моє таємне місце. 

 — Цікаво, — кажу я, торкаючись його долоні. — Ще ніколи тут не була. 

— Я сюди ходив тільки сам, — він тягне мене до себе і за мить я практично опиняюсь в нього в обіймах. 

Він все ще тримає мене за руку, наші обличчя дуже близько.

Я дивлюся на нього і не можу й слова сказати, така я розгублена, але разом з тим і щаслива. 

Він облизує губи, але врешті решт трохи відсторонюється, але руку мою не відпускає. 

Переплітає наші пальці. Цей жест відчувається таким інтимним, що мені перехоплює подих. 

— Ходімо…

Ми проходимо до ресторану, він не відпускає моєї долоні. Нас проводжають за столик в окремій кабінці. Матвій сідає на диванчик і тягне мене за собою:

— Сядеш поруч…

Ми знов дуже близько, тепер ще й в невеличкому просторі. Його рука все ще тримає мою. 

Він хоче щось сказати, але саме в цю мить підходить офіціант. Матвій робить замовлення, цікавлячись при цьому моїми вподобаннями і враховуючи їх, а коли офіціант йде, зазирає мені в очі:

— От бачиш, я тверезий і все одно думаю про тебе. 

— Я зараз покажу статтю, — дістаю з сумочки роздруківку. 

Він не дивиться на папери, продовжує гіпнотизувати мене своїм поглядом:

— Чому мене так тягне до тебе?

 — Не знаю, — кажу я.

Хочу сказати, що мене теж тягне до нього. Але вчасно прикушую язика. 

— Можливо, я схожа на якусь дівчину, яка колись тобі подобалася? — кажу зрештою.  — От ти й переніс почуття до неї на мене. 

— Мені ніхто не подобався останнім часом, — не погоджується він. — А коли ти зʼявилась, я став весь час думати про тебе. Коли побачив, як Влад зацікавився тобою, хотів його вбити. Такого ніколи не було з іншими.

— Його невигідно вбивати, — я намагаюся перевести все в жарт. — Адже тоді він не зможе приносити нам прибуток. 

— Та так, — Матвій усміхається, а потім торкається долонею моєї щоки. 

Його обличчя стає замисленим, коли він дивиться мені в очі. 

Мені здається, що ми знайомі вже дуже давно. До того близькі, що я можу прочитати його думки, а він мої. От і зараз я відчуваю, як він вагається, ніби хоче щось сказати і не знає, чи варто це робити. 

— Ти дуже хороша людина, — кажу я. 

— Хіба? — він повільно гладить мене по щоці, а іншою рукою притягує мене ближче до себе. — Думаю, ти помиляєшся, — після цих слів він подається вперед, до мого вуха, його подих обпалює мою шию: — Тобі буде краще без мене, але я все одно хочу стерти цю лінію між нами. Я погана людина.

— Мені не буде краще без тебе, — тихо кажу я, дивлячись йому в очі. 

— Юлю… — каже він на видиху, а потім прикриває очі і його губи торкаються моїх.

Я відповідаю на поцілунок. Усі думки та сумніви вивітрилися в мене з голови. Відчуваю, що його серце б’ється так само сильно, як і моє. Розумію, що він потрібен мені, як повітря. Ніколи раніше я такого не відчувала…

Коли Матвій відчуває, що я відповідаю, він поглиблює поцілунок і пригортає мене ще ближче до себе.

Мені так тепло в його обіймах, я заплющую очі і прислухаюся до своїх відчуттів. Не хвилює те, що ми знаходимося в громадському місці, що на нас можуть дивитися інші люди… Наче зараз у всьому світі існують лише двоє — я і він…

— Коли ти поруч, мені дуже важко стримуватись, — шепоче він, відриваючись від моїх губ і знов зазираючи мені в очі. 

 — Я намагалася стримуватись, але не можу, — так само пошепки відповідаю я. 

— Поїдеш сьогодні до мене?...