11. Аля. “Один із моїх друзів”

Удома все дуже нагадує про нього. Іноді, коли я прокидаюся в своєму старому ліжку і дивлюся у вікно на стару липу, яка росте перед нашим під’їздом, то на мить мені здається, що останні роки життя — то був лише сон, а насправді мені вісімнадцять і я тільки збираюся вступати до вишу, а сьогодні увечері в мене побачення з Матвієм. Він буде проводити мене додому і поцілує під цією самою липою, яка зараз шумить за моїм вікном. 

Той наш перший поцілунок я пам’ятаю, наче він був учора. Дивно, все, що було після нашого розставання, зараз, немов у тумані  — всі ці роки, поки я намагалася вибратися з депресії, працювала, як проклята, щоб забезпечити синові достойне життя. Зараз я розумію, що не можу пригадати, що було зі мною рік чи два тому. Але те останнє літо в рідному місті шість років тому пригадую дуже чітко, кожен день, всі звуки, запахи, кольори…

Я зітхаю і піднімаюсь з ліжка, бо чую за стіною тупотіння маленьких ніжок. Макс уже прокинувся, і тепер досліджує кухню, треба йти туди, поки він не скоїв чогось…

Виходжу якраз, коли він насипав велику миску пластівців і збирається залити їх молоком. 

— Тобі не забагато? — усміхаюся я. 

— Ні, якраз нормально, — він весело усміхається мені у відповідь. — Не можна? Я поділюсь.

— Ну  гаразд, — я не можу бути суворою, коли бачу його усмішку. Він так нагадує свого батька. Особливо коли сміється.  — Якщо що, я доїм. Але треба ще щось приготувати дідусеві. Що ти пропонуєш? 

— Дід любить мʼясо, — діловим тоном каже Макс. — І пюре. А поки бабуся в лікарні, він точно не робив собі пюре.

— Тоді зробимо пюре. І котлети. Щоб залишилися ще й на обід, ти ж теж любиш котлети? Зварю до них тобі спагетті. 

Так ми розмовляємо, і я готую, а Макс допомагає, він залюбки розмішує фарш і потім ліпить котлети. 

На кухню виходить тато.

— Нічого собі, — дивується він. — Який у тебе, Алю, помічник. 

— Так, Макс молодець, — з гордістю кажу я. — Він завжди мені допомагає. 

— Я і сніданок сам приготував, — хвалиться Макс.

— То ти вже зовсім дорослий, — тато зітхає. — Шкода, що ми так рідко бачимось. Може, все ж поселитесь у нас? Знайдемо Максу хорошу школу, та й тобі у Києві буде легше влаштуватися на роботу. Те шиття  — нелегка праця… А в тебе освіта економіста. 

— Ти ж знаєш, тих економістів зараз сила силенна… Нікому вони не потрібні, — я зітхаю. — Шиттям я заробляю точно більше, ніж рядовий економіст. 

 — Але тут теж можна знайти роботу, якщо ти так хочеш шити, — наполягає батько. — Влаштуватися на якесь приватне підприємство, таких багато, і зарплата, кажуть, цілком пристойна…

— Добре, я подумаю над цим, — киваю я, хоча насправді знаю, що не зможу ходити в офіс як мінімум ще рік. Макс ще не готовий, та й хворіє часто.

Тато вже не наполягає більше, він знає, що в мене впертий характер. Переводить розмову на іншу тему… 

  ***

Після обіду ми з Максом вирішуємо прогулятись. Ноги самі тягнуть мене до тих місць, де ми з Матвієм проводили найбільше часу разом. Мені хочеться просто побачити ті місця, мене тягне туди, немов магнітом. Певно, це тому що я повернулась до міста. 

— Тут я колись любила гуляти… — кажу я Максу. 

— А з ким ти гуляла, коли не було мене? — цікавиться він.

— Ну, з друзями, — бурмочу я. 

— З друзями? — перепитує він. — А чому ти з ними зараз не гуляєш? Ти багато працюєш…

— Тоді ми ще були молоді, — відповідаю. — Мали багато вільного часу. А зараз у кожного своє життя, хоча, треба було б зустрітися…

Але знаю, що ні з ким зі свого минулого я не зустрінуся. Поїзд пішов, як кажуть. Тепер треба дивитися в майбутнє, а не озиратися на те, що було…

— Ма, — малий смикає мене за рукав. — Той чоловік чомусь так уважно дивиться на нас, — на цих словах малий вказує кудись за мою спину. 

Я озираюся і застигаю на місці. Не може бути… Серце шалено калатає в грудях, коли я дивлюся, як Матвій швидким кроком прямує до нас із сином. Мимоволі пригортаю Макса до себе. 

— Це один із моїх друзів, — кажу я йому, намагаючись залишатися спокійною. Дійсно, в нього є дівчина, я недавно бачила їх, чому я переживаю. Просто привітаємося і розійдемося далі кожен у своїх справах…

Заспокоюю себе і все одно все тіло, як струна, натягнуте і напружене від хвилювання. 

Матвій підходить до нас і каже:

— Значить, я не помилився…

***

Матвій переводить погляд з мене на малого і назад, я відчуваю, що мені враз стає холодно. 

— Ти думав, що це не я? — намагаюся усміхнутися. — Привіт…

— Привіт, я Матвій, — він знов дивиться на Макса і простягає йому руку. — А тебе як звати? Скільки тобі років?

— Макс, мені скоро шість, — охоче відповідає син. 

— Великий, — Матвій простягає йому руку і Макс потискає її. — Значить, шість? — після цих слів Матвій знов переводить погляд на мене. — Думаю, нам треба поговорити.