10. "Я все одно все пам'ятаю..."

Вдома, варто мені переступити поріг, сестра тут же закидає питаннями:

 — Ну як той автор? Симпатичний? Я все життя мріяла зустрічатися з письменником, щоб він написав про мене книгу! 

 — Хочеш, познайомлю, — сумно кажу я. — Думаю, напише про тебе без проблем. 

— Чому така сумна? Щось пішло не за планом? — вона зазирає мені в очі.

 — Та ніби все за планом, він погодився видавати свої книги у нас, — я зітхаю. 

— Але ти якась не така, щось засмутило тебе… — Оля уважно дивиться на мене. — Все через шефа? А він що зробив?

 — Він напився і попросив відвезти його додому, — зізнаюсь я. 

— Ого! Додому? І ти довезла? А він? — вона хапає мене за руку. — У тебе такий вигляд, ніби у вас щось було…

 — Він хотів, щоб я залишилась, — я опускаю голову. 

— Але ти відмовилась, — розуміє сестра. — Ви цілувались?

 — Яка різниця, — кажу я. — Мені не можна крутити з ним роман. Інакше доведеться звільнитися… І не факт, що навіть якщо я звільнюся, його інтерес до мене триватиме довго… Залишуся і без хлопця, і без роботи…

— Цілувалися, значить, — вона обіймає мене. — Але ти правильно зробила, що пішла, не треба в перший же вечір так легко підпускати до себе. А якщо його наміри серйозні, то він ще проявить себе.

— Сподіваюся, він переключиться на когось іншого, — кажу я Олі. — Добре, піду спати, завтра мені рано на роботу, треба обговорити допис про Влада. 

— Не засмучуйся, все буде добре, Юлю, — каже сестра. — Ти все зробила правильно, не переживай.

 — Дякую, — я обіймаю її. — Мені так важливо, щоб хтось іноді сказав, що я все роблю правильно…

***

Наступного ранку, збираючись на роботу, ловлю себе на тому, що дуже ретельно обираю вбрання, роблю макіяж, хоча раніше не переймалася цим, могла лише підфарбувати вії і провести блиском по губах. А зараз я хочу виглядати ідеально. 

Коли приїжджаю до офісу, зазираю у приймальню і запитую в Олени Петрівни:

 — Шеф у себе? 

— Так, — вона киває. — У себе. Добрий ранок, Юлечко.

 — Ой, добрий ранок, — я усміхаюсь. — Вибачте, щось я сьогодні зовсім неуважна, забула привітатися…

Цієї миті, ніби зачувши мій голос, Матвій відчиняє двері свого кабінету. 

— Доброго ранку, — кажу я і червонію. 

— Доброго, — він киває. — Зайди на хвилинку. 

Я заходжу, обережно причиняючи за собою двері. 

 — Я тут накидала план статті, — кажу, дістаючи з сумки аркуш паперу. — Є і в електронному вигляді, як вам зручніше буде подивитися?

— Давай так, — він хитає головою і простягає руку. 

— Може, ви щось додасте, — я вкладаю в його руку план. — А тоді я швиденько все зроблю і до кінця дня надішлю вам готовий текст на затвердження. 

— Добре, — він киває, а потім раптом зазирає мені в очі. — Я все памʼятаю. Я не був надто пʼяний, як і казав.

— О, — я не знаю, що сказати. — Це добре…. Тобто, що у вас голова не болить після вчорашнього…

— Якщо тобі буде легше якщо ми вдамо, що всього цього не було, я зроблю, як ти хочеш. Але хочу, щоб ти знала, що я все одно все памʼятаю, — він все ще дивиться на мене.

 — Я теж пам’ятаю, — несподівано для себе кажу я. — То був найкращий вечір з усіх можливих…

— Тоді нащо треба було відштовхувати мене? — він зітхає. — Хоча, можеш не відповідати. Подумай над цим, Юлю.

Хочу сказати, що негарно з його боку зраджувати Діані, хоч вона і така неприємна людина, але все ж його наречена… Але, певно, йому не сподобається, він подумає, що я збираюся повчати його, як йому жити.

 — Я подумаю, — тихо кажу, відводячи погляд. 

— Добре, — він киває. — План мене влаштовує, можеш писати, — Матвій простягає мені папірець. 

 — Дякую, — кажу я. — Тоді я можу писати вдома? 

— Ну, так, — він знов ледь помітно зітхає. — Як тобі зручніше, я обіцяв не привʼязувати тебе до офісу і обіцянки дотримаюсь.

 — До побачення, — кажу я. — Статтю надішлю вам на електронну пошту, як тільки вона буде готова. А я думаю, може зробити  якусь ілюстрацію до неї? Наприклад, фото Влада чи макет майбутньої книги? .

— Треба взяти в нього це все, подивишся, як буде краще. 

 — Добре, я зателефоную йому й запитаю. Хоча, в мене немає його номера, — я запитально дивлюся на Матвія. 

— Я сам тобі все пришлю від нього, — одразу каже Матвій. — Ти йому тоді сподобалась, не хочу, щоб ви звʼязувались наодинці.

“Ревнує”, — думаю я, і від цього мені стає якось легко на душі.

— Ти усміхаєшся, чому? — запитує він одразу.  — Він тобі все ж теж сподобався?

— Ні, — я хитаю головою.  — Ну, хіба що як автор сподобався.  Але не як чоловік. 

— Це добре, — він теж раптом усміхається, все ще дивлячись на мене.