10. Юля. Щасливий вечір

— Ти посварився з Діаною? — запитую я. Думала не підіймати цю тему, але все ж не стримуюсь. 

Матвій підтискає губи. Інстинктивно відводить, погляд, але лише на мить, а потім все ж знов дивиться на мене і каже:

— Так. Але все нормально. Вона хотіла, щоб я поїхав з нею, але я позначив кордони. Вона змирилась і ми остаточно розійдемось і для публіки теж.

Я відчуваю неабияке полегшення. Тепер цей тягар не висітиме наді мною. Ми з Матвієм зможемо офіційно зустрічатися. Правда, у підслуханій розмові було дещо, що викликало в мене запитання. Згадка про якусь Алю, але я не можу зараз спитати, хто це, бо тоді видам те, що підслуховувала. Може, це зовсім не значить, що він був закоханий у ту Алю — кажу я собі. А якщо навіть і був, то те все вже в минулому. Як і його дивні стосунки з Діаною. 

— А чому ти з нею зустрічався? — запитую. — Ти ж не кохав її? 

— Ні, не кохав, — він хитає головою і зітхає. — Це все ще не моя таємниця, Юлю, але добре, я натякну тобі. Діана… Дещо сталось, я застав її в такому стані, що переживав за її життя. Вона тоді сказала, що більше ні в чому немає сенсу. Вона була важлива мені, особливо в той період, більш ніж шість років тому… І тоді я сказав, що добре, давай спробуємо.

— Зрозуміло, — зітхаю я. — Ти не переживаєш за неї зараз? Схоже, вона була дуже схвильована, виходячи щойно від тебе…

— Я думаю, зараз її хворобливе кохання — це вже просто звичка, не більше, думаю, там вже немає почуттів, — Матвій відкидується на спинку крісла і прикриває очі. — Буде добре, якщо вона це зрозуміє. 

— А ти казав їй про нас? — я відчуваю, як кров приливає до щік. Дивлюся на нього, і відчуваю, як пришвидшується серцебиття. 

— Ще ні. Але принаймні добився того, щоб вона вже нарешті сказала на публіку, що в нас з нею нічого немає. Тим паче, в нас вже дійсно давно нічого немає, — відповідає він. 

— Я рада, що ти все вирішив, — кажу я. — Не люблю обманювати. Тепер все буде значно простіше. 

— Так, — він знов сідає рівно і дивиться на мене. — Все буде добре, Юлю. 

— Що ж, тоді варто повернутися до робочих питань, — кажу я і усміхаюсь.  — Бо особисте особистим, а наші сторінки мають виглядати якнайкраще…

— Давай сьогодні після роботи прогуляємось, — несподівано пропонує Матвій. — Хочеться чогось спокійного, кину машину, погуляємо центром, що думаєш?

— Я тільки за, — все ж не стримуюсь у межах робочої дистанції, підходжу і обіймаю його за плечі. — Я така щаслива сьогодні…

Він притягує мене до себе, садить собі на руки і обіймає. Вдихає аромат мого волосся, торкається його губами. 

— Я дуже радий, що ти зʼявилась в моєму житті, — шепоче Матвій мені на вухо.

— Тепер у нас все буде добре, — так само шепочу я, куйовдячи його волосся. 

— Так, — киває він. — У нас точно все буде добре…

***

Коли робочий день закінчується, я виходжу з офісу і прямую до машини Матвія. Він уже чекає на мене. 

— Куди поїдемо? — запитую я. 

— Я думав кинути машину тут, на парковці, — каже він. — Залишити і прогулятись центром. Раніше я дуже часто гуляв тут. Ну, це було років шість-сім тому.

— Давай, — кажу я. — Це так романтично, немов це наше перше  побачення. 

Він киває і бере мене за руку. Ми виходимо з парковки і йдемо до парку навпроти офісу. Тут працює фонтан, і ми якийсь час стоїмо і милуємося водяними бризками, від яких на сонці утворюються маленькі веселки. 

Потім Матвій купує морозиво, і ми сидимо на лавочці та їмо його, немов підлітки. 

— Мені хочеться, щоб цей вечір ніколи не закінчувався, — кажу я, дивлячись на нього. 

— Мені теж, — він усміхається і коротко цілує мене.

Але коли відсторонюється, я помічаю, що його погляд ніби застигає десь за моєю спиною. 

Вираз його обличчя змінюється, зі щасливого і усміхненого воно стає якимось здивованим. 

Я непомітно повертаю голову, але не бачу в напрямку, куди спрямований його погляд, нічого дивного. По алеї йдуть дві дівчинки-школярки, за ними мама з хлопчиком років п’яти. Малий щось запитує, показуючи пальцем на фонтан, а вона відповідає. 

Може, то мені здалося? Я повертаюся до Матвія і бачу, що він знову усміхається мені. Таки мені привиділося те занепокоєння в його очах… У нас все добре, а далі буде тільки краще…

***

— Голодна? — питає Матвій, коли ми вже виходимо з парку.

— Трохи є, — усміхаюсь я. 

— Ходімо повечеряємо десь тут, — пропонує він. — Колись я любив тут одне місце. Не був вже сто років. Це маленький ресторанчик. Знаю, що він все ще працює, бачив. Не шикарне місце, але їжа дуже смачна, там подають традиційні італійські страви, не всі ті піци, а різні салати, морепродукти, пасти.

— Ходімо, — киваю я. — Люблю середземноморську кухню. 

Ми йдемо по вулиці, Матвій усміхається, хоча все одно виглядає якимось трохи замисленим.

Коли ми приходимо до ресторанчику, то нас проводять за столик, офіціанка дуже привітна: