9. "Так буде краще"

Він дивиться мені в очі, його подих обпалює шию. Він глибоко дихає, а ще я відчуваю, як швидко бʼється його серце. 

— Мабуть, це зайве, — бурмочу я. — Ви ж уже нормально почуваєтесь? 

— Тобі подобаються такі, як той письменник? — його губи майже торкаються мого вуха і я відчуваю, як все моє тіло завмирає, а серце тріпоче часто-часто.

— Ні, — кажу я,  і ще раз повторюю. — Він мені не подобається! 

— Я приревнував тебе там, в ресторані, — він все ще тримає мій запʼясток в мене над головою.

Я відчуваю прохолодні двері спиною, але всередині мене все навпаки ніби палає. Рука, де він тримає мене, також палає.

— Але у вас є дівчина, — мій голос тремтить. 

— І що? — він дивиться мені в очі. — Це не завадило мені приревнувати тебе…

— Думаю, вона була б не в захваті, якби дізналася, — я зітхаю. Він так близько, що думки плутаються і в голові паморочиться. 

— Ти мені подобаєшся, — він торкається вільною долонею моєї щоки, так і не відводячи погляду.

— Просто ви забагато випили, — кажу я. Знову переходжу на “ви”, хоча раніше в машині і зверталася до нього на “ти”. Оля б, мабуть, якби бачила мене зараз, сказала б, що я невиправна дурепа…

— І це допомогло зробити те, що хочу, — Матвій гладить мене по щоці. — Зайди…

Я ковтаю слину, бо в горлі пересохло.

— Добре, — кажу тихо. — Я зайду, тільки ненадовго. Просто, щоб переконатися, що у вас все гаразд. 

Він киває і торкається моєї руки, в якій все ще ключ. Переплітає наші пальці на мить, а потім забирає ключ. 

Відчиняє квартиру і знов бере мене за руку.

Коли ми заходимо всередину, він обіймає мене за талію і моя спина знов торкається стіни, а його губи ковзають по щоці нижче, до шиї.

— Мені треба додому, — шепочу я. — Сестра чекає…

— Залишся, — він притискає мене до себе, тілом проходить тремтіння, особливо коли його губи цілують ключицю. 

Відчуваю, що мої ноги слабнуть, все тіло ніби стає обважнілим… Але мій погляд ковзає по поличці біля дзеркала, на якій лежить глянцевий журнал. На обкладинці я бачу Діану. Вона дивиться на мене зверзньо і трохи насмішкувато, немов жива. 

Моє заціпеніння зникає. Я вивільняюся з рук Матвія, на одному диханні кажу:

— Вибачте, мені пора, до побачення, — намацую ручку дверей і вискакую в коридор. 

Якусь мить стою, чекаючи, чи вийде він слідом. 

Він виходить до коридору і дивиться на мене:

— Впевнена?...

Він не виглядає пʼяним в цю мить. Не відриває погляду від моїх очей і дивиться так, ніби дуже сподівається на інше рішення.

Мені дуже хочеться зробити крок до нього, обійняти і поцілувати його самій, і не думати ні про що. Якби ж він не був моїм босом… Якби ми просто десь зустрілися, то, звісно, я б залишилась. А так…

 Я мовчки киваю.

 — Думаю, так буде краще, — кажу дуже тихо. 

Він киває і відводить погляд:

— Твоє право.

 — Добраніч, — кажу я, відчуваючи, що до горла підступає клубок. 

— Я не пʼяний. Просто щоб ти знала. Ну пʼяний, але не настільки, щоб не розуміти, що роблю, — він зітхає. — Добраніч.

Я киваю, повертаюся і йду до сходів. Відчуваю, що по щоці біжить сльоза. Ну чому так? Коли мені сподобався чоловік, то, по-перше, він мій шеф, а по-друге, зайнятий..