9. Аля. Тато з Австралії

Вкладання Макса спати — це ще той квест. Навіть після читання книги він не завжди втихомирюється. Іноді ще починає просити, щоб я розказала йому про тата. Я розповідаю, що його тато живе дуже далеко, і колись, коли Макс виросте, він туди поїде. 

— Де це — далеко? В Африці? — запитує Макс. 

Мабуть їм сьогодні в дитсадочку розповідали про Африку. 

— Ще далі, — кажу я. — В Австралії.

Тепер є нова тема для розпитувань: що  таке Австралія, де вона знаходиться, і постать тата ніби відходить на другий план, але потім все починається спочатку. 

— А коли він вже повернеться? Ти завжди кажеш, що скоро! — невдоволено каже він. — Чому він не дзвонить?

— Може, не знає мого номера, — кажу я. — Давай уже спати, хочеш, я полежу біля тебе, поки ти заснеш? 

— Хочу, — він киває.

Виглядає сумним і трохи насупленим, видно, йому не подобаються мої відповіді на його запитання.

Я лягаю поруч із ним, обіймаю худеньке тільце, він кладе голову на мою долоню, і, нарешті, починає тихо посопувати. 

Мені якось так сумно в ці хвилини, коли я опиняюся наодинці з собою. У будь-який інший час я зайнята, щось роблю, з кимось розмовляю, і мій сум відходить на другий план, стає невиразним. Але зараз я гостро відчуваю, що ми з Максом самі, у нас немає нікого. Ну, правда, в нього є дідусь і бабуся, але вони живуть у тому місті, куди мені не хочеться повертатися…

Я взагалі вирішила залишити в минулому той проміжок свого життя, і зовсім не згадувати про нього. Але пронизливий телефонний дзвінок вириває з дрімоти, в яку я встигла зануритись. 

Я підхоплюю телефон і швидко виходжу в другу кімнату, на щастя, Макс не прокидається. 

Бачу на екрані номер батька, і серце тривожно стискається. Він майже ніколи мені не дзвонить сам, завжди мама набирає мене, розповідає про їхні новини, а в кінці дає йому слухавку. А це він сам подзвонив, і мені це не подобається…

— Алло, — кажу я. — Привіт, тату! 

— Привіт, доню. Як ви там? Як з роботою?

— Нормально, — кажу я. — Доводиться багато працювати, але я вже звикла. 

— Може, тобі варто подумати про те, щоб змінити роботу? Колись ти  майже отримала роботу просто в офісі, швейка це не те, чим треба заробляти на життя, це надто важко фізично.

— Але шити я можу і з дому, якщо Макс хворіє, а він часто пропускає дитсадок, — кажу я.  — Не думаю, що в офісі будуть задоволені постійними лікарняним…

— Я чому дзвоню… — він зітхає. — Маму знов поклали в лікарню. На обстеження, але ти сама розумієш, можливо, лімфома повернулась. Вона дуже боїться, хоч і не подає вигляду, не хотіла, щоб я дзвонив тобі.

— Потрібні гроші? — запитую я. — Чи якісь ліки? Кажи, я спробую допомогти…

— Ми накопичували на все це, все ж, пʼять років тому нам казали, що таке може повторитись. Але ти б приїхала… Мамі дуже складно морально. Та й за онуком вона скучила, не тільки за тобою.

Я мовчу. Збираюся з думками. Розумію, що приїхати треба, і все одно якось страшно. Пригадую, як мені було тяжко їхати з Києва, і боюся, що ці відчуття повернуться, коли я повернуся в рідну квартиру, де в моїй кімнаті все так само, як було, коли я закінчувала школу. Але дійсно я буду виглядати егоїсткою, коли відмовлюся приїхати і допомогти батькам. Раптом мамі треба буде робити операцію? Тато сам не справиться…

— Добре, — кажу я. — Візьму відпустку і приїдемо з Максом до вас на пару тижнів. Сподіваюся, лікарі  нічого серйозного в мами не знайдуть, і її скоро випишуть…

***

Коли ми приїжджаємо до Києва, тато зустрічає нас на вокзалі. Він дуже радий бачити нас, незважаючи на обставини, через які я повернулася. 

Він каже, що незважаючи ні на що, мама в гарному настрої і можливо все обійдеться. Ми їдемо на метро, а потім йдемо пішки. Колись, коли ще тато працював на заводі, йому видали квартиру прктично в центрі міста, хай і в старому будинку. Ми виходимо практично біля офісу, де працював він.

На мить зупиняюсь і дивлюсь на таку знайому і в той же час незнайому будівлю.

— Мені подобається в Києві, давай тут жити, — смикає мене за руку Макс. 

— Синку, у Львові хіба гірше? Місто старіше, гарніше, кавʼярень багато, — усміхаюсь йому я. 

— А метро немає! — не здається він. — І цих… хмарочосів!

Раптом я помічаю, як трохи не доїжджаючи до офісної будівлі зупиняється машина. Вона не та, що була раніше, але номери… Я знаю, що він завжди ставив на номери дату свого народження. 

Я зупиняюся і ніби шукаю щось у сумці, даючи татові з Максом трохи перегнати себе. Серце сильно калатає, подих перехоплює, розумію, що треба йти і не озиратися, але все одно стою і дивлюсь на його автівку. 

Коли він виходить з машини, всі сумніви зникають. Це точно саме він… Він обходить машину, відчиняє пасажирські дверцята, і з машини виходить молода красива жінка в офісному одязі. Він обіймає її і цілує.

А чого я чекала? Минуло стільки років, зрозуміло, що в нього є дівчина, а може, й дружина. На нього завжди западали дівчата, взяти хоча б Діану. Але це точно не вона… Я була впевнена тоді, що вона одружить його на собі. Але, схоже, нічого не вигоріло.. Відчуваю від цього якесь болісне задоволення.