8. Наш перший спільний ранок

Я прокидаюся від дзвінка будильника, ми з Матвієм одночасно розплющуємо осі і дивимось одне на одного. 

— Доброго ранку, — кажу я. Відчуваю, як від його погляду по всьому тілу розбігаються мурашки. 

— Добрий ранок, — він подається вперед і торкається губами моїх губ, коротко і ніжно, але я все одно почуваюсь схвильованою.

— Треба їхати на роботу, — чи то запитую, чи стверджую. 

— Іди сюди, — він пригортає мене до себе і вкриває короткими поцілунками моє обличчя і шию. 

— Мені так добре, — шепочу я, обіймаючи його. — Не хочеться ні про що думати…

— Все буде добре, Юлю, — він гладить мене по волоссю. 

— Я знаю, — відповідаю я, хоча зовсім не впевнена в цьому. 

— Ходімо в душ, — він знов торкається губами моєї шиї. 

Я киваю. Думаю, що треба подзвонити Олі, я ж без попередження не прийшла додому ночувати. Хоча, напевно, вона не дуже здивувалась…

В душі він не випускає мене зі своїх обіймів. Торкається, гладить, цілує, зводячи  мене з розуму і змушуючи принаймні в ці солодкі миті не думати ні про що інше, окрім нього. Мій світ звужується до нього, тепер остаточно. З ванної кімнати він буквально виносить мене, замотавши в свій халат, кладе на ліжко, знов коротко цілує:

— Ще трохи, і запізнимось… Піду готувати сніданок. Посуши голову.

— Добре, — кажу я, і коли він виходить, все-таки дістаю телефон і набираю номер сестри.

— Алло, Олю, — кажу, почувши в слухавці її сонний голос. — У мене все добре. Вибач, що не попередила. 

— Ти у шефа? — запитує вона. 

— Так, — кажу я дуже тихо. — Вже після роботи приїду додому. 

— Добре, домовились. Розкажеш мені все!

— Неодмінно. — усміхаюсь я і натискаю на “відбій”. 

Беру фен і починаю сушити волосся. Потім одягаюсь і виходжу на кухню. 

 —  Смачно пахне,  — кажу, усміхаючись. 

— Ну, омлет я з дванадцяти років не псував, — Матвій усміхається і накладає омлет на тарілки, ставить їх на стіл, де вже стоїть дві чашки кави і прибори.

 — Ого, то ти з дванадцяти років готуєш, — кажу я. — Не чоловік, а мрія!

— Мама і сестра цю справу не дуже полюбляли, вони цілими днями їли пластівці з холодним молоком. Так їдять в Англії, ми з сестрою там навчались в коледжі, і в той період жили в англійській родині, ну, перший рік, бо мати переживала, не хотіла відпускати в гуртожиток, — розповідає Матвій, сідаючи за стіл.— Хоча ще до коледжу ми в Англії навчались кожного літа з десяти років.

 — Цікаво, а я ніколи не була за кордоном, — я кладу до рота шматочок омлету. — Смакота!

— В Англії яєшня на сніданок — це було прямо щось розкішне. Вони в плані приготування їжі дуже ліниві, — він теж починає їсти. 

 — У моєї мами пунктик щодо сніданків, — кажу я. — Може встати о п’ятій ранку, щоб зварити суп. Які там пластівці з молоком, треба перше, друге і третє…

— Хочеш розповім секрет про голову нашої профспілки? — він хитро усміхається. — Повʼязане з ранками і їжею, будеш сміятись сто відсотків.

 — Давай, — я теж усміхаюсь. 

— Згадай, він же весь такий брутальний мен, вічно на тренажерах, накачаний з бородою… Якийсь період він щоранку приносив на роботу випічку. Там були і торти, і різні тістечка домашнього приготування. Він нахвалював свою дружину, ми всі теж її нахвалювали… А "Наполеон"! Це був найкращий "Наполеон" в моєму житті… От тільки одного разу він напився і зізнався, що всі ті торти він готував сам. Вставав о четвертій ранку, щоб приготувати, у нього це таємне хобі аж рік трималось!

 — Цікаве хобі, — кажу я. — І чого було соромитись, навпаки потрібно було хвалитися таким умінням!

— Ну, йому було реально соромно! Але блін, кращого торта я дійсно в житті не їв. Шкода, що в якийсь момент йому набридло. Чи то тому що всі родичі дізнались і почали його діставати… Не знаю.

 — Дійсно, шкода… Ну, я б не діставала на місці його дружини… 

— Та дружина була рада… Інші почали "приготуй нам те, приготуй нам се…" Щось в такому дусі. І це вже стало не хобі, а якимось напрягом для нього.

 — Ясно, — киваю я. — Справді, коли щось робиш за бажанням душі — це одне, а коли тебе про щось постійно просять — зовсім інше..

Раптом думаю, чи Діані він теж готує сніданки. Відразу настрій стає менш радісним. Згадую про те, що нам треба ховатися від цікавих очей, не демонструвати свої стосунки. 

— Вже, мабуть, пора на роботу, — кажу, поглядаючи на годинник. 

— Так, — киває він. — Ходімо. Вже час виїжджати…

***

Матвій висаджує мене трохи раніше, не перед самою будівлею офісу, бо все ж тепер ми маємо бути обережні.

Саме в цей момент я вже остаточно розумію, що не все буде, як я собі уявляла в голові, коли мріяла про те, що ми будемо разом.

Я намагаюсь впевнити себе, що це тільки тимчасово, але чим ближче підходжу до офісу, тим менш впевненою почуваюсь.