8. Запрошення у гості

— Так, я люблю літературу, — киваю я, вдаючи, що решти слів, сказаних обома після цього речення, наче й не було..

— Ну, ми всі її тут любимо так чи інакше, — говорить Матвій, сідаючи поруч зі мною. — Прибери руку.

— Ви що — парочка? — Влад все ж прибирає руку з моєї долоні і усміхається.

— Типу того, — каже Матвій раніше, ніж я встигаю щось відповісти. — Сподіваюсь, це не завадить нашій співпраці?

— Та ні, не завадить, — каже той. — Які твої умови? 

— Я підготував договір, — Матвій дістає з портфелю якісь папери і простягає Владу. — Великий гонорар, великий тираж, хороший відсоток від продажів, більший, ніж вам платили в попередньому видавництві.

— Має ж бути хоч якийсь підвох, — каже Влад, усміхаючись. — А то все якось надто ідеально…

— Договір передбачає пріоритетність видання двох ваших наступних книг. Якщо захочете видатись з новими історіями, маєте подати книгу до нас в першу чергу, — Матвій дивиться на Влада. — Нормальна практика для, сподіваюсь, довгої і плідної співпраці.

 — У мене є така традиція, — серйозно каже той. — Не підписувати договорів, доки не вип’ю з видавцем…

— Ну, традиція так традиція, — Матвій киває. — Що будемо пити? Але пʼємо тільки вдвох, Юлі не можна!...

***

Я стурбовано дивлюся на свого шефа, який прощається зі Владом. Обоє, м’яко кажучи, дещо нетверезі..

— А ти теж почитай мою книгу! Хоч "Шлюб"! — каже Влад, обіймаючи Матвія.

— Оʼкей, буде тобі шлюб, — бос сміється і ляскає Влада по плечу. — Он твоє таксі приїхало. Ми не поїдемо, поки ти не поїдеш, нам треба живий автор!

— Дякую за гарний вечір, — Влад потискає йому руку, а потім поривається обійняти мене, я ухиляюсь. 

— Вона моя, не забувай, — Матвій трохи хмуриться. 

— Та пам’ятаю, чи ти думаєш, що я тебе не поважаю? — голосно каже той. — Ми ж друзі, а дівчина друга — це табу! 

— Добре, — він серйозно киває. 

В цю мить таксі Влада сигналить і той каже:

— Тоді я пришлю рукопис вже завтра, побачимось! 

Матвій киває і Влад нарешті сідає в таксі і їде. В цю мить підʼїжджає і моя машина. 

— Довези мене додому, — Матвій несподівано навалюється на мене всім тілом. — Не бухав вже два роки…

Моє серце готове от-от вирватися з грудей.

 — Зараз я викличу таксі, — кажу розгублено. — Яка у вас адреса? 

— Он таксі, — він дихає мені у вухо, обпалює ніжну шкіру. — Я викликав…

 — Добре, тоді я доїду з вами, проведу вас до квартири, а потім на тому ж таксі поїду додому, — кажу я. — Ви не проти? 

— Не проти, — він майже торкається губами мого вуха. Але все ж не торкається.

Ми сідаємо в машину, на заднє сидіння. Матвій називає адресу. Водій таксі дивиться на мене і двозначно усміхається.

— Це моя дівчина, не вирячайся, — каже Матвій якось вʼяло, а потім раптом лягає мені на коліна. — Зручно тут… Затишно.

Я розгублено дивлюся на його голову у себе на колінах. А потім думаю — буде про що розповісти Олі, і мені раптом стає смішно від усієї цієї ситуації. Звісно, він п’яний, тому й верзе всякі дурниці, що я його дівчина і тому подібне… Завтра про це і не згадає, а я теж нагадувати не буду. Може, на нього просто погано впливає алкоголь, а я вже щось встигла собі придумати…

Але моя рука мимоволі легенько гладить його волосся. Але він того, здається, не чує, бо вже заплющив очі і відключився. 

Стоп, а як я його буду до квартири транспортувати? 

— Матвію, прокидайся, — кажу, коли машина під’їздить до потрібного будинку. Сама не помічаю, що звертаюся до нього на “ти”. — Треба виходити, ми вже приїхали! 

— Добре… — хоч і каже так, тільки перевертається і притискається до мого живота, а не встає з колін. Навіть очей не розплющує.

 — Може, ви допоможете його провести до квартири? — запитую я у водія. — Я заплачу додатково, скільки скажете..

— Ні, я можу йти, — одразу каже Матвій, підриваючись з моїх колін і простягаючи водієві гроші. — Ніякого водія. Ходімо…

Він трохи похитується, але сам іде до будинку, а я рушаю слідом, адже треба простежити, щоб він благополучно потрапив до квартири. Не хочу втрачати роботу, якщо з шефом трапиться якийсь нещасний випадок…

— Де  твій ключ? — запитую, коли ми вже стоїмо перед потрібними дверима. 

— Десь у кишенях, — він розпахує піджак. — У внутрішніх, тут, пошукай.

Я якусь мить нерішуче дивлюся на нього, а потім починаю шукати ключі. Вони знаходяться лише після другої спроби. 

Коли я їх намацую, він раптом бере мене за запʼясток вільної руки і легенько притискає до дверей:

— Може, зайдеш, Юлю?..