6. “Поїдеш до мене?”

Коли телефон в моїй кишені сповіщає про нове повідомлення, я якраз доробляю чернетку статті.

Я відкриваю телеграм і бачу, що мені написали з незнайомого номеру. Прислали фотку Влада і обкладинку майбутньої книги. По фотці і підпису в телеграмі я зрозуміла, що це Матвій, але фотка була неофіційна, звичайна. У мене вже був інший його номер, тому я трохи здивувалась, коли він написав з цього

"Це мій приватний номер, я з ним завжди, на відміну від робочого", — приписав він після матеріалів.

“Дякую“, — відповідаю я, здивована, що він написав не з робочого номеру. Але я встигла зрозуміти, що у Матвія  бувають різні рішення, навіть дуже дивні, тож мене вже нічого не дивує. 

"До котрої напишеш? Перечитаємо разом." 

“Постараюся все зробити до кінця робочого дня, — пишу я, а потім думаю, що коли ми знову опинимося вдвох у офісі, де вже не буде людей… Мої щоки червоніють, добре, що Матвій мене зараз не бачить. — Хоча, може й раніше встигну”, — дописую похапцем. 

"Я поїду на зустріч десь після обіду, можу заїхати за тобою приблизно о шостій."

“Так, до шостої я встигну все написати “, — відповідаю я. 

"Тоді до побачення", — відповідає він і ставить смайлик.

"А, і адресу свою скинь, щоб я розрахував час."

Я швидко пишу адресу і відправляю йому. 

“До побачення”, — додаю в кінці. 

Відчуваю, що серце прямо-таки калатає в грудях. Думаю, що треба одягнути якусь гарну сукню, потім обриваю себе. Адже це всього лише робоча зустріч — я злюся на те, що уявляю, ніби Матвій запросив мене на побачення. Треба зібратися і писати далі, не думаючи про нього…

***

Я завершую статтю майже в останній момент. Настільки пішла в роботу, що до "побачення" залишається менше ніж півгодини. 

Добре, що я хоч голову помила зранку… Я починаю швидко збиратися, вдягаю вже не діловий костюм, а темно-синю сукню.

І за хвилин десять до потенційного виходу з дому мені приходить повідомлення:

"Буду за десять хвилин. Ти їси суші?" 

— Оце ти нарядилася! — сестра задоволено дивиться на мене. — Побачення? З шефом?

“Так, їм, я вже готова”, — пишу я, відправляю, потім читаю те, що вийшло, і нервово сміюся. Але Матвій уже прочитав, тож немає сенсу виправляти. 

— Не побачення, — суворо поглядаю на Олю. — Просто треба узгодити статтю. А в Матвія виходить лише зараз. 

— Після робочого дня? В сукні? І де ж ви будете її узгоджувати? — вона хитро усміхається.

— Не знаю точно, десь будемо суші їсти, — кажу я. — Але це просто ділова зустріч. 

— Мені здається, він до тебе не байдужий, — говорить сестра. 

“Мені теж здається”, — погоджуюся з нею подумки. Але вголос відповідаю:

— Якщо навіть це й так, то я не збираюся мати з ним жодних стосунків, окрім робочих. Мені подобається тут працювати, не хочу проблем…

— Ну, дивись, сестричко… В принципі, я теж погоджуюсь, що цей твій Матвій не найкращий варіант… З тією його нареченою-моделлю і все таке, — вона зітхає. — Але з іншого боку… Ну, дивись за обставинами. Але думаю, коли він побачить тебе в цій сукні, то його небайдужість знов проявиться.

 — Мабуть, я тоді перевдягнусь, — кажу я.  Хоча насправді не хочу цього. Хочеться, щоб він дивився на мене так само, як після вечері з Владом. 

В цю мить телефон в моїх руках знов вібрує. 

"Я вже на місці".

— Ну все, я побігла, — кажу я Олі. — Вже немає часу перевдягатися. 

— Триматиму за тебе кулачки, сестричко…

Коли я вже виходжу з підʼїзду, то бачу, що його машина дійсно тут. Схоже, він помічає мене, бо виходить з машини і обходить її. Саме в момент, коли я підходжу, він вже стоїть біля пасажирських дверей.

— Гарна сукня, — він усміхається, зазираючи мені в очі.

— Дякую, — я усміхаюсь. — Стаття вже готова, сподіваюся, вам сподобається. 

— Думаю, сподобається, — він киває, а потім відчиняє переді мною дверцята. — Сідай і поїдемо. В місці, куди я тебе привезу, найсмачніші суші в Києві…

***

Весь час в машині я поглядаю на нього і думаю, чи він дійсно, як сказала Оля, небайдужий до мене. Чи для Матвія це просто легка інтрижка, нічого особливого. 

— У вас гарна машина, — кажу, просто через те, що мовчанка надто затяглася і вже стає незручною. 

— Ніби ми домовлялись, що переходимо на "ти", коли не в офісі, — він зупиняється на світлофорі і дивиться на мене, а не на дорогу.

— Так, добре, — я знічуюсь.  — Я забула, вибачте, тобто вибач…

Він киває і знов звертає увагу на дорогу. А вже за пару хвилин завертає на парковку ресторану. Це дорогий заклад, я не раз бачила його рекламу. 

Матвій виходить з машини і відчиняє переді мною дверцята, подає руку і каже:

— Це моє таємне місце.