6. Вільний графік чи ненормований робочий день?

Коли виходжу з ліфта, бачу біля дверей своєї квартири молодшу сестру Олю. Вона сидить на великій валізі, а поруч стоїть ще кілька сумок трохи меншого розміру.

— Що ти тут робиш? — запитую я замість привітання. — Стас із дому вигнав, чи що? 

Стас — Олин хлопець, з яким вони разом знімають квартиру. Я кажу це жартома, бо знаю, що вони — справжня “солодка парочка”. 

— Юлю, — вона опускає очі. — В нього інша, я застукала їх в машині, це ще й наша сусідка-студентка…

 — Невже? — я не можу повірити. — Ти впевнена? Він так тебе кохає… Може, то якась помилка? 

— Яка помилка? — вона знов дивиться на мене, в неї на очі навертаються сльози. — Я сама їх бачила, вони цілувались… Ще трохи і сексом би зайнялись в тій триклятій машині…

 — Вибач, — я обіймаю її. — То ти пішла від нього? 

— Ага, — Оля кивнула. — Ще й оренду ми якраз проплатили… Але я не могла більше залишатись там. І виганяти його з квартири не збиралась, тим паче одна я не потягну її, надто дорога. Та й не потрібна мені така велика. Треба пошукати щось інше…

 — Можеш пожити поки в мене, — кажу я. Відразу кусаю себе за язик, адже жити під одним дахом з Олею — це не велике задоволення, особливо такій інтровертці, як я. Сестра зовсім не схожа на мене. Вона понад усе любить вечірки, різні розваги, і увесь час намагається знайти мені хлопця, бо, на її думку, залишатися самотньою у двадцять п’ять — це ненормально. Але ж я не можу отак її покинути без даху над головою… — Ну, може, потім знайдеш щось більш підходяще, — кажу одразу. 

— Дякую, сестричко, — вона теж обіймає мене і тихо додає: — Не знаю, що б я робила без тебе. Я постараюсь не заважати. 

— Так, чому ми досі стоїмо під дверима, — кажу я. — Заходь, де ти хочеш жити  — у вітальні чи в спальні?  Ти ж знаєш, у мене всього дві кімнати, тому вибір невеликий…

— Ну, буду у вітальні, спальня твоя, хай твоєю і залишається, дякую тобі, — вона проходить до квартири. — Може, треба і роботу змінити… В моєму салоні платять дуже мало, якщо я хочу жити сама, треба теж почати шукати щось з більш вигідними умовами.

 — Можна спробувати відкрити власний салон, — кажу я, затягуючи її валізи до вітальні. — Ну, хоча б маленький. Все ж у тебе багато постійних клієнтів…

— Ти що, це дуже дорого, —  вона хитає головою. — Але от зняти собі місце, своє власне, де я буду працювати не на ставку і бути сама собі хазяйкою… Оце було б непогано. 

 — Я впевнена, що у тебе все вийде, — відповідаю я. — Ти голодна? Мий руки і підемо на кухню вечеряти. Правда ще треба щось приготувати, бо я сьогодні весь день проходила, я знайшла нову роботу..

— Ого, а що так? І як тобі нова робота? — одразу запитує Оля.

 — Та ніби нормально, — кажу я. — Мені дозволили вільне відвідування, ну, як у універі на старших курсах. Тобто я не зобов’язана сидіти в офісі весь робочий день.

І саме цієї миті лунає телефонний дзвінок…

***

— Нарешті прийшла, — Матвій окидає мене прискіпливим поглядом. — Ходімо, а то ще запізнимось. Мені треба, щоб ти зняла все. І що той клятий журналіст собі думає? Я ж замовив ту статтю, — бубнить він, поправляючи краватку, але в нього не дуже виходить, видно, що нервує.

 — Та без проблем, — кажу я. — Все зроблю.

Це ж треба, така іронія долі, тільки сказала сестрі, що маю вільний графік, тут же мене викликали на роботу увечері, коли вже робочий день завершився. Але нічого не поробиш, мусила залишити її на господарстві  і швидко викликати таксі. 

— І статтю напишеш. А я вже домовлюсь, щоб її видали там, де мені треба, — він все ще не може зробити щось з тією краваткою і супиться, дивлячись на себе в дзеркало.

 — Розкажіть, про що має бути стаття? — запитую я.

Ми в офісі самі, вже всі розійшлися, тільки охоронець  дрімає десь унизу перед телевізором. 

— Про те, що ми переманили автора бестседлерів, точніше, що він сам обрав нас замість іншого видавця, з яким в нього щось там не заладилось, це він написав отой самий скандальний роман, який переміг на останній "Гранд Коронації" і потім став бестселером номер один, цього автора всі хочуть… — каже Матвій. — Блін, завʼяжи це, — він несподівано розвертається до мене і киває на краватку.

Я відчуваю, що червонію. Думаю, а раптом це якась перевірка, може тут камери спостереження, і потім Діана подивиться і змусить мене вигнати…

Але й відмовитися не наважуюсь.

Обережно починаю зав’язувати краватку, намагаючись, наскільки це можливо, триматися від Матвія на відстані. 

Завершивши це, кажу:

 — Я погуглю про цього автора, може, встигну за ніч прочитати його роман, щоб вийшла гарна стаття…