4. Здається, мені пощастило

— Ви на співбесіду? — запитує він. — Юлія Левченко, якщо я не помиляюсь…

— Так, це я, — поспішно киваю, сподіваючись, що мої щоки не дуже почервоніли після того, як я його впізнала. 

— Тоді заходьте до мого кабінету, маю вільні двадцять хвилин, сподіваюся, за цей час ми впораємося…

Тут уже мене пробиває на нервовий смішок. Зла на себе, бо поводжуся як дурепа, піднімаюся з крісла, вдячно киваю Олені Петрівні і прямую до директорського кабінету. 

Він, на диво, виглядає так само затишно і дещо по-старомодному, як і приймальня. 

— Це кабінет мого батька, він раніше очолював фірму. Я вирішив залишити все, як є, нічого не міняти, — каже він, підходячи до великого письмового столу. — Тільки крісло придбав сучасне. І комп.

— Тут затишно, — кажу я. 

— Сідайте, де вам зручно, — він киває на ряд крісел у шкіряній ледь потертій обивці, що вишикувалися навколо довгого столу для нарад. 

— Дякую, — я сідаю на перше-ліпше з них.  — Ваш батько на заслуженому відпочинку? 

— Він загинув, — обличчя Матвія Олександровича хмурнішає. — Сталася автомобільна аварія,  вони з матір’ю обоє не вижили, а моя молодша сестра опинилася в інвалідному кріслі…

— Ой, вибачте, — мені стає незручно, що підняла цю тему.  — Моя супересила — говорити, коли краще мовчати…

— Та все нормально, — він махає рукою, на якій зблискує перстень з темно-червоним, майже чорним, каменем. — Ви не повинні все знати, тим паче я старався зробити все, щоб медійники не обсмоктували трагедію нашої родини. 

— Я б теж так зробила, — киваю я.

— Отже, до справи, — бадьоро всміхається він. — У мене звільнилася дівчина, яка була секретарем і вела мої соцмережі. Ну, мої офіційні сторінки і сторінки нашого видавництва. Як бачите, секретаря я вже знайшов, Олена Петрівна працювала ще з моїм батьком, я дуже її просив, щоб вона знову повернулася на цю посаду, і вона погодилась. От тільки з Інтернетом вона на “ви”. Тому я й вирішив узяти ще одну помічницю, ви будете займатися саме соцмережами. Ну, може, якщо Олена Петрівна буде в відпустці чи захворіє, підміните її. Як вам така пропозиція? 

— Звучить непогано, — на моїх губах мимоволі з’являється усмішка.  — Але, я, мабуть, маю якісь завдання виконати? Щоб ви переконалися, що я вам підходжу…

— Ну, я подивився ваше резюме, портфоліо, почитав статті. Мені здається, ми спрацюємось. 

— Дякую, — кажу я. 

— Думаю, що ви навіть можете працювати дистанційно, — він потирає підборіддя. — Будете приїздити до офісу лише на наради чи якісь заходи, які потребуватимуть висвітлення. А решту часу можете організувати свій робочий процес так, як вам буде зручно. Всі необхідні матеріали вам надсилатиму я чи Олена Петрівна на електронну пошту. Також додам вас у робочий чат. 

— Добре, — я киваю. 

— Зараз дам вам права адміна на всі наші сторінки. Сьогодні ви просто ознайомитеся з тим, що писала раніше Ліза, ваша  попередниця. Спробуєте зрозуміти, який ton of voice, тобто стиль комунікації, був у нашого бренду. Може, вам спаде на думку щось цікаве, запишіть це. А завтра о дев’ятій ми з вами зустрінемось тут, і розробимо подальшу стратегію. Дайте, будь ласка, ваш телефон, я відкрию нашу сторінку…

Я встаю з крісла, підходжу до нього і простягаю свій мобільний. Наші руки зустрічаються. 

Цієї миті двері кабінету відчиняються, і я бачу на порозі Діану, ту саму модель, яка копнула ногою мій фотоапарат. Вона уважно дивиться на нас…