2. Як я не стала нареченою іноземця

 — В чому проблема? — здивовано дивиться на мене менеджер сайту знайомств. — Ви ж чудово знаєте англійську мову, як журналіст, зможете підтримати розмову з клієнтом…

 — Але ж це брехня! Він буде думати, що розмовляє з красунею модельної зовнішності,  зображеною в профілі, а то буду я…

 — Ну, ви теж досить симпатична, — він лагідно усміхається. — Та думаю, ви самі не захочете виставляти власне фото. Хіба що дійсно вирішите знайти заморського жениха…

 — Ні, це не входить в мої плани, — я заперечно хитаю головою. 

 — От і чудово, тоді розпочинайте прямо зараз. У вас дуже просте завдання — підтримувати дружню розмову, стати для клієнта близькою людиною. Ось скрипти, — він простягає мені прозорий файлик з паперами.  — Тут біографія цього профілю, щоб ви нічого не переплутали, відповідаючи на запитання…

 — А потім? — запитую я. — Якщо клієнт захоче приїхати сюди чи запросити свою “подругу” в гості? А її в реалі не існує…

 — Це вже не ваші проблеми, — він сердито морщиться. — Послухайте, Юліє, де ви раніше працювали? 

 — В онлайн-журналі для жінок, — відповідаю я. 

 — Певно, ваш шеф не звітував перед вами щодо своєї бухгалтерії, податків та того, що він думає публікувати в журналі? — іронічно усміхається менеджер. 

 — Ні, — зітхаю, розуміючи, до чого він хилить. 

 — От і тут вас не має обходити, як ми залагоджуємо справи з клієнтами. Ваш обов’язок — спілкуватися, нічого складного немає. За це ви будете отримувати достойну платню. Тільки підпишіть угоду про нерозголошення.

 — Нерозголошення чого? — я нерозуміюче кліпаю. Що за шпигунські пристрасті? 

 — Інформації про те, що ви  — не дівчина, зображена на фото, — терпляче роз’яснює він.

 — Добре, я мабуть, піду, вибачте, що забрала у вас час, — кажу, підводячись з місця. 

Він хмуриться і махає рукою:

 — Катю, запускай наступну!

Я виходжу з тісного кабінетику, в дверях ледве розминувшись з дівчиною з пишними формами та солодкою усмішкою на вустах. Можливо, вона здобуде це місце, але мене вже воно не цікавить…

Понурившись, бреду до зупинки, і тут озивається нагадування на телефоні. Дідько, я й забула, що на сьогодні у мене призначена ще одна співбесіда…

***

Приймальня схожа на бібліотеку. Всюди висять полички, на яких розставлені книги, так, щоб було видно обкладинки. Ну звісно, це ж видавництво… Вільний простір між поличками займають різноманітні вазони — від високої пальми поряд з кулером і до мініатюрних фіалок на підвіконні. Мимоволі озираюся, охоплюючи поглядом цей дивний простір. Дивний, але затишний, такий не схожий на  інші офіси, де я проходила співбесіди — з сучасним дизайном, скло і метал, але всі схожі один на одний, немов близнюки. Там і секретарки чи кадровички були схожі — все молоді довгоногі і довгокосі, на обличчях яких найбільше вирізнялися яскраві брови і губи. 

А тут несподівано за столом секретаря сидить жінка років п’ятидесяти. Доглянута, симпатична, але зовсім не “Інста-дівчина”.

 — Добрий день, — вітаюся. — Я Юлія Левченко, на співбесіду, на посаду, е-е-е…

 — Контент-менеджера? — жінка привітно усміхається. — Мене звуть Олена Петрівна. Сідайте сюди, зроблю вам кави. Чи краще чай? 

 — Дякую, можна й каву, — кажу я, вмощуючись у м’якому кріслі. 

Вона вмикає кавомашину, і скоро переді мною з’являється маленька біла порцелянова чашечка з кавою. 

 — Десь ще були цукерки, — вона відкриває шухляду столу і дістає тарілочку з шоколадним асорті. — Ховаю, бо Діані не можна солодкого. Каже: “Заховайте, ви мене спокушаєте!”

Я гадки не маю, що це за Діана, але усміхаюся. Ця жінка мені подобається, вона така доброзичлива і невимушена.

 — Матвій Олександрович  зараз звільниться, — каже Олена Петрівна, кидаючи погляд на настінний годинник. — Він дуже пунктуальний. Якщо знає, що співбесіда о третій, то завершить всі справи за хвилину третя.

 — Та то я прийшла раніше, — мені стає трохи незручно.

 — Ви все зробили правильно, — всміхається секретарка. — Адже шеф не лише сам пунктуальний, він ще й до співробітників у цьому плані дуже вимогливий… О, ось і він, як я й казала — за хвилину третя!

Двері кабінету її боса відчиняються, і на порозі з’являється чоловік, якого я одразу впізнаю. Високий, атлетичної постави, з темним, трохи хвилястим волоссям і блакитними очима. Сьогодні на ньому немає темних окулярів, але він все одно схожий на Джеймса Бонда.

Матвій Нагорний вимогливо дивиться на мене і мовчить. А моє серце пропускає один удар…

***

— Ви на співбесіду? — запитує він. — Юлія Левченко, якщо я не помиляюсь…

— Так, це я, — поспішно киваю, сподіваючись, що мої щоки не дуже почервоніли після того, як я його впізнала. 

— Тоді заходьте до мого кабінету, маю вільні двадцять хвилин, сподіваюся, за цей час ми впораємося…

Тут уже мене пробиває на нервовий смішок. Зла на себе, бо поводжуся як дурепа, піднімаюся з крісла, вдячно киваю Олені Петрівні і прямую до директорського кабінету. 

Він, на диво, виглядає так само затишно і дещо по-старомодному, як і приймальня. 

— Це кабінет мого батька, він раніше очолював фірму. Я вирішив залишити все, як є, нічого не міняти, — каже він, підходячи до великого письмового столу. — Тільки крісло придбав сучасне. І комп.

— Тут затишно, — кажу я. 

— Сідайте, де вам зручно, — він киває на ряд крісел у шкіряній ледь потертій обивці, що вишикувалися навколо довгого столу для нарад. 

— Дякую, — я сідаю на перше-ліпше з них.  — Ваш батько на заслуженому відпочинку? 

— Він загинув, — обличчя Матвія Олександровича хмурнішає. — Сталася автомобільна аварія,  вони з матір’ю обоє не вижили, а моя молодша сестра опинилася в інвалідному кріслі…

— Ой, вибачте, — мені стає незручно, що підняла цю тему.  — Моя супересила — говорити, коли краще мовчати…

— Та все нормально, — він махає рукою, на якій зблискує перстень з темно-червоним, майже чорним, каменем. — Ви не повинні все знати, тим паче я старався зробити все, щоб медійники не обсмоктували трагедію нашої родини.