2. Мене виганяють з роботи

Шеф дивиться на мене з гірким докором на обличчі. 

— Як “розбила”? Ти що, п’яна поїхала репортаж робити?

Я мовчу, нахиливши голову і розглядаючи носки своїх поношених кросівок.

 — Юль, я до тебе звертаюся, — підвищує голос він. — Розказуй усе, як було!

 — Я стояла, знімала, мене штовхнули… — я зітхаю.

 — Ну? — він піднімає одну брову.

 — Я впала, фотоапарат вилетів з рук, а вона його черевиком, — я  злегка махаю ногою, щоб проілюструвати підступний вчинок Остролуцької.

 — Хто “вона”? 

 — Моделька, — кажу я. — Подружка Матвія… Чорт, забула прізвище, ну, видавництва в нього…

 — Ти зовсім нездатна до журналістської роботи, — скрушно каже він. 

 — Але я зробила фото, — виправдовуюся я. — На телефон. Зараз покажу…

Я дістаю мобільний і відкриваю галерею.

Він гортає фото і закочує очі.

 — Я такого не публікуватиму. Не хочу потім судових позовів від усіх цих мажорів…

 — Вибачте, — шепочу я.

 — Мабуть, мені все ж доведеться шукати нового працівника, — говорить шеф, зітхаючи.

 — Це гарна ідея, — кажу, відчуваючи полегшення. 

Бувайте, світські заходи, привіт, поради на всі випадки життя. Зараз колишні обов’язки здаються мені верхом блаженства, хоча я й отримувала за них мізерну платню, якої ледве вистачало на сплату оренди і таке-сяке харчування. 

 — Знайду якогось студента, який буде вести світську хроніку і колонки порад, — каже він замислено.

 — А я? — відчуваю образу за те, що мою роботу передоручать якомусь студенту. — Я ж добре веду поради, ви завжди мене хвалили…

 — А з тобою, Юлечко, мені доведеться попрощатися, — каже він, сумно позираючи на мене. — Знаєш, що означає слово “оптимізація”?

Я дивлюсь на нього і мовчу. Мені так образливо, адже я завжди дуже старалась, вигадувала щось нове, цікаве. І  читачі мене любили, найбільше коментарів писали саме під моїми публікаціями.

І от… Один нещасний розбитий фотоапарат — і мене викидають на вулицю.

 — Втім, — він зітхає, — я ще можу передумати…

Полегшення переповнює мене. На щастя, слова про звільнення — це лише виховний захід. Шеф хоче, щоб я цінувала свою роботу і більше не робила таких досадних промахів, от і все…

 — Я обіцяю, що більше такого не повториться… — поспішно кажу я, дивлячись йому в очі.

 — Я можу передумати, якщо ти підеш зі мною на побачення, — каже він, лукаво усміхаючись. — Хочеш, поїдемо на вихідні в “Золотого фазана”?

 — Ні, — кажу я. — Вибачте.

Я не готова спати з ним, щоб він залишив мене на роботі. Тим більше, він одружений. 

 — Ну ні, то ні, — він дістає з шухляди столу аркуш паперу і ручку і підсовує мені. — Пиши заяву про звільнення. За власним бажанням. Хоча ні, я добра людина. Пиши “за згодою сторін”, так виплату з безробіття можна довше отримувати…

Сльози капають на папір, коли я пишу заяву і ставлю внизу свій підпис.

 — Може, все ж передумаєш? — він дивиться співчутливо, і за це лицемірство я його ненавиджу.

 — Нізащо! — я хапаю сумку і вибігаю з офісу.

Вже внизу розумію, що не забрала свої речі, але наче там не було нічого важливого. Так, дрібнички. Хай вдавиться ними!

Я сюди більше не повернусь…