1. Будні папараці

— Так, до “червоної доріжки” близько не підходити! — охоронець широким плечем відтісняє журналістів, мені хтось наступає на ногу, я стиха лаюся.

Не люблю ці  світські збіговиська, на яких  яблуку ніде упасти, а “зірки” вихваляються одне перед одним, у кого химерніше вбрання та більші діаманти. 

Але моя коліжанка Оксана, яка фанатіє від усіх цих заходів, пішла в декретну відпустку. І тепер шеф витягнув мене з крихітного кабінету, де я писала про догляд за собою і різні психологічні проблеми, які могли виникнути в читачок нашого інтернет-журналу. Вручив мені  фотокамеру і відправив знімати репортаж про благодійну вечірку, на якій “зірки” збирали кошти на будівництво притулку для тварин. 

У мене, ясна річ, зовсім небагато досвіду, щодо того, де ставати і що робити,  тож в основному я стежу за іншими журналістами, гадаючи, що те, що вони знімають, сподобається і шефу. 

Зараз усі зосереджують увагу на величезному білому лімузині, з якого виходить стильно одягнений чоловік в чорних окулярах, що чимось нагадує мені Джеймса Бонда. 

Він подає руку своїй супутниці у обтислій червоній сукні — і вона, елегантно демонструючи довгі ноги, вибирається з машини і широко усміхається натовпу папараці. Ще й ручкою махає. 

— Це Діана Остролуцька, відома модель, — скоромовкою пояснює якийсь журналіст за моєю спиною своєму колезі. — А мужик із нею — власник кількох видавництв, Матвій Нагорний. 

Я, намагаючись запам’ятати цю інфу, наводжу на парочку фотоапарат і починаю робити знімки. Раптом якийсь чолов’яга ззаду штовхає мене, вигукуючи: 

— Відсунься, жирафо, за тобою нічого не видно! 

Я тільки збираюся озирнутися і достойно відповісти на “жирафу”, як моя права нога послизається на огризку яблука, і я сідаю на дупу прямо на асфальт. Моя фотокамера випадає з рук і приземляється прямо на “червону доріжку”, якою саме йде “солодка парочка”, розкланюючись і усміхаючись на всі боки. 

— Ой! — тільки й вигукую я, коли нога Остролуцької в гостроносому літньому чобітку на високій “шпильці” підфутболює мій нещасний фотоапарат. Він котиться геть з доріжки і вдаряється об бордюр. Я кидаюся за ним слідом, просячи невідомо кого, щоб сталося диво, і це “диво техніки” вціліло. Але мої молитви не допомагають. Вогник на фотокамері згас, і об’єктив розбитий. 

Я пригортаю фотоапарат до грудей, як рідну дитину, а охоронець бере мене під руки і відводить подалі від “червоної доріжки”. Може, боїться, що я побіжу мститися клятій моделі? 

О так, якби у мене в сумочці був пістолет, я б могла його ефектно дістати,  прицілитись і стати зіркою всіх випусків новин. Але там лише телефон, гаманець, пляшечка води і косметичка. Та й Остролуцька зі своїм супутником давно увійшли до концертного холу, де відбувається вечірка. 

Тож я ховаю в сумку те, що залишилося від фотоапарата ( шеф мені голову відкрутить — проноситься лячна думка), дістаю телефон і починаю лихоманково клацати, знімаючи всіх підряд…

Все так само швидко закінчується, як і розпочалося. “Зірки” сховалися за дверима концерт-холу, килимову доріжку, трохи затоптану, згортають, журналісти, перемовляючись, починають розходитися. 

Лише я стою на тротуарі і дивлюся на яскраво освітлені вікна, за якими розважаються “сильні світу цього”. Уявляю, як воно — бути багатою і знаменитою, коли весь світ біля твоїх ніг, ти можеш будь-якої миті отримати абсолютно все, що забажаєш…

Мабуть, ці люди неймовірно щасливі. Чого не скажеш про таку лузерку, як я…

***

Шеф дивиться на мене з гірким докором на обличчі. 

— Як “розбила”? Ти що, п’яна поїхала репортаж робити?

Я мовчу, нахиливши голову і розглядаючи носки своїх поношених кросівок.

 — Юль, я до тебе звертаюся, — підвищує голос він. — Розказуй усе, як було!

 — Я стояла, знімала, мене штовхнули… — я зітхаю.

 — Ну? — він піднімає одну брову.

 — Я впала, фотоапарат вилетів з рук, а вона його черевиком, — я  злегка махаю ногою, щоб проілюструвати підступний вчинок Остролуцької.

 — Хто “вона”? 

 — Моделька, — кажу я. — Подружка Матвія… Чорт, забула прізвище, ну, видавництва в нього…

 — Ти зовсім нездатна до журналістської роботи, — скрушно каже він. 

 — Але я зробила фото, — виправдовуюся я. — На телефон. Зараз покажу…

Я дістаю мобільний і відкриваю галерею.

Він гортає фото і закочує очі.

 — Я такого не публікуватиму. Не хочу потім судових позовів від усіх цих мажорів…

 — Вибачте, — шепочу я.

 — Мабуть, мені все ж доведеться шукати нового працівника, — говорить шеф, зітхаючи.

 — Це гарна ідея, — кажу, відчуваючи полегшення. 

Бувайте, світські заходи, привіт, поради на всі випадки життя. Зараз колишні обов’язки здаються мені верхом блаженства, хоча я й отримувала за них мізерну платню, якої ледве вистачало на сплату оренди і таке-сяке харчування. 

 — Знайду якогось студента, який буде вести світську хроніку і колонки порад, — каже він замислено.

 — А я? — відчуваю образу за те, що мою роботу передоручать якомусь студенту. — Я ж добре веду поради, ви завжди мене хвалили…

 — А з тобою, Юлечко, мені доведеться попрощатися, — каже він, сумно позираючи на мене. — Знаєш, що означає слово “оптимізація”?

Я дивлюсь на нього і мовчу. Мені так образливо, адже я завжди дуже старалась, вигадувала щось нове, цікаве. І  читачі мене любили, найбільше коментарів писали саме під моїми публікаціями.

І от… Один нещасний розбитий фотоапарат — і мене викидають на вулицю.

 — Втім, — він зітхає, — я ще можу передумати…

Полегшення переповнює мене. На щастя, слова про звільнення — це лише виховний захід. Шеф хоче, щоб я цінувала свою роботу і більше не робила таких досадних промахів, от і все…

 — Я обіцяю, що більше такого не повториться… — поспішно кажу я, дивлячись йому в очі.

 — Я можу передумати, якщо ти підеш зі мною на побачення, — каже він, лукаво усміхаючись. — Хочеш, поїдемо на вихідні в “Золотого фазана”?