Глава 9. Перетворення.

Коли в житті людини трапляється подія надзвичайна, то свіжість вражень від неї обернено пропорційна кількості днів, які минули з того самого пам'ятного моменту. Всякий спогад згодом в'яне, і якщо раніше за одної тільки згадки про той чи інший випадок перед внутрішнім поглядом негайно поставав чіткий яскравий образ, то через деякий час він бляк, і на зміну йому приходило слабке відлуння минулого –  уривки відчуттів, що ворушаться всередині.

Це непорушне правило, справедливе для всього пережитого, можна розширити для подій неординарних. Крім вже згаданої далекої луни, неодмінно з’вляються сумніви і виникає  запитання, яке після ще довго мучить розум: а чи було те взагалі? Під тиском раціональності пам'ять часто поступається, несвідомо замінюючи картину баченого на ту, яку легше прийняти і пояснити.

Все матеріальне, що оточує нас з усіх боків, заперечує існування світу тонкого і невидимого. І хоч той і цей світ пов'язані між собою, безумовно, вони існують відокремлено. Це навмисне відмежовування, мабуть, передбачене божественним планом, є тим очевиднішим для людей приземлених і таких, хто вважає своє фізичне існування єдино можливим. Але чим  досвідченішою є душа, що поселилася в тілі, чим ширший її світогляд, тим сильніше вона відчуває зв'язок зі світом тонким, і все, що ховається за завісою таємниці, є для неї не менш матеріальним, ніж світ твердий і відчутний на дотик.

Та що буде, якщо серед чудесних звуків раптом почується утробне гарчання? Крізь яскраві кольори проступлять лики диявольські та лякаючі? І все, що раніше відволікало від буденності  і служило притулком для душі, великою непізнаною таємницею, що вабила до себе, раптом обернеться на гієну вогненну, і шлях, який обіцяв стільки чудових відкриттів, заведе у темне, страшне місце? Від такого слід рятуватися, і навіть найсміливіша душа кидається від нього навтьоки, чинячи опір дійсності і заперечуючи її. Вона шукає порятунку в усьому, що раніше не викликало сумнівів. Прагне усамітнитися у світі твердому і постійному, який не припускає інакшості і заперечує свою причетність до всього містичного. І пам'ять у тому – великий помічник. Залишаючись на варті здорового глузду, вона дозволяє сумнівам отруїти розум, приймаючи трунок як чудодійні ліки для наляканої і переслідуваної душі.

О десятій годині вечора, коли вікна на Олд-сквер почали гаснути одне за одним, у спальні містера Голдсворда продовжувало горіти світло. Сам він уже лежав у ліжку, але не спав, а розмірковував про те, що з ним сталося. Дивні події були ще живі в його пам'яті, проте раціональний розум невблаганно піддавав їх сумнівам і викреслював рядок за рядком. І якщо раніше йому вистачало мужності скласти всю сумбурну оповідь кількох минулих тижнів від початку до кінця, то тепер пам'ять редагувала все на свій розсуд, позбавляючись усіх малозрозумілих епізодів. Все, що колись зводилося до чаклунства, нині здавалося малоймовірним, і якщо й відбулося насправді, то неминуче підлягало забуттю.

Опинившись удома, у звичній обстановці, він раптом відчув всю нереальність того, іншого світу, якого мав необережність торкатися – ніби той ніколи не існував раніше. І лише відсутність Емілії нагадувала йому про причини, через які вона змушена була покинути цю затишну оселю.

«Невже все більше ніколи не буде, як раніше?» – запитував він і негайно знаходив відповідь серед знайомих стін і всього іншого, що втихомирювало його душу. Про минуле варто було просто забути і відректися від нього, навіть якщо це нашкодить прозорливості, якою наділяла його віра в надприродне.

Відкинувши від себе все лякаюче, загнавши його в найтемніший куток свідомості, містер Голдсворд дозволив миру запанувати в його душі, а світлому образу Емілії засяяти ще яскравіше. Як і раніше, вона бачилася йому чистим ангелом, а нове її народження – народженням фенікса з остиглого, сірого попелу. Він думав про принесену нею жертву з гордістю і самовдоволенням, оскільки вона якнайкраще доводила її любов до нього і нескінченну відданість. Цей флюїд щирого захоплення, який Семмюель розповсюджував навколо себе, був настільки потужним, що без особливих зусиль занурював його в мрійливу млість.

Ніжний образ Емілії мав над ним ту саму владу, що й принцеса Мрія над серцем нещасного поета[1], а її тривала відсутність лише підігрівала почуття. Відкинувши від себе все, що могло кинути на нього хоч слабку тінь від пережитого, юнак зосередив на ньому всі свої думки і, упоєний ним, став повільно провалюватися у сон.

Але, чим глибше він провалювався в дрімоту, тим виразніше йому вчувався таємничий шепіт – немов хтось, стоячи біля його ложа, промовляв тиху молитву. Спершу він навіть не був схожий на звук голосу – одноголосий речитатив звучав так монотонно, що швидше нагадував далеке дзижчання бджолиного рою. Але з часом звуки в ньому розділилися і набули форми слів.

На жаль, ця тарабарщина, як не вслухався в неї містер Голдсворд, від того не ставала зрозумілішою. І перебуваючи на тонкій грані, що відокремлює яву від сну, вагаючись, чому саме віддати перевагу, він співвідносив її з усіма відомими йому мовами. Думки його линули повільно, розумовий процес протікав мляво, поволі підводячи юнака до висновку, що мова йому незнайома і про що говориться – не ясно. Однак наявність саме нерозв'язаної загадки раптом привела його розум у повну бойову готовність. Тонка крига напівсну тріснула, і дійсність проступила крізь неї, повертаючи сплячого в стан неспання.

Водночас шепіт стих.

Вставши з ліжка і одягнувши халат, Семмюель Голдсворд підійшов до вікна. Було геть по півночі. Ліхтарі в саду загасили і з висоти другого поверху темні, підстрижені огорожі нагадували квадратне кам’яне мурування. Положисті виступи, що вросли в землю, були схожі на руїни Гластонберійського абатства і вселяли в душу те ж похмуре передчуття.

Відчувши занепокоєння, Семмюель звично приписав його відлунню недавніх подій. З усе наростаючим нетерпінням він чекав звісток від графа Кімберлі і будь-яку затримку вважав загрозою своєму щастю.