Глава 8. Втеча.

Стверджуючи, що нещодавно пережиті події вплинули на його світогляд, Кімберлі мав на увазі зовсім не зміну життєвої позиції, на якій стояв твердо. Як і раніше він ставився до людського існування легковажно, з однієї тільки цікавості відкриваючи все нові і нові аспекти буття. Його досвід формував у ньому багато не позбавлених сенсу суджень, частина яких у світлі матеріалізму видавалася хибними і майже непридатними для серйозного обмірковування.

Втім, ця обставина не викликала у графа розчарування. Якщо душі можуть існувати окремо від тіла, напевне у нього ще буде шанс переконатися у цьому. Якщо ж ні, то це тільки на краще. Саме тому від життя потрібно брати стільки, скільки можеш узяти, але бажано все.

Його часто відвідували думки такого штибу, і він із задоволенням розмірковував над ними на дозвіллі, підкріплюючи власні висновки новими та новими доводами. Нині душа міститься в тілі, –  так думав він, –  отже, все, що її оточує, вона сприймає крізь матеріальні провідники. Мозок, нерви, м'язи – все бере участь у цьому процесі. Їх не можна відокремити від фізичних відчуттів. Навпаки: саме відчуття можна і потрібно урізноманітнити, піддаючи фізичне тіло різним випробуванням. Що ж до душі… Лейтон Кімберлі розцінював спіритуалізм як погляд крізь замкову щілину в темну кімнату, де речі виглядають ледве впізнаваними  за їхніми контурами. Як і будь-якій іншій людині, йому була притаманна пристрасть до підглядання, і він усіма силами прагнув випередити час, аби раніше за сам факт фізичної смерті дізнатися, що знаходиться за її межею...

По дорозі в Кардіфф міс Ховард все ще була непритомна. Її чарівна зовнішність,  ангельська чистота блякли від одного тільки спогаду про зроблене з нею. Більше його сіятельство не сприймав її краси та витонченості, а тільки бачив перед собою м'ясисті пелюстки рафлезії. Їхній вигляд викликав огиду, вперше породжуючи всередині не пристрасть, але глибоке співчуття. Цей новий вид любові видавався йому напрочуд чужерідним.

Діставшись до порту і знявши два окремих номери в готелі, він дав телеграму до Лондона.

–  Жінка виглядає абсолютно хворою, –  невдоволено промовила хазяйка готелю, смаглява жінка середнього віку.

–  Вона страждає на недокрів'я, –  відповів їй новий постоялець. – Це зовсім не заразно. Їй слід добре відпочити, і вона прийде до тями.

–  Дуже на те схоже, сер, –  кивнула жінка, вдивляючись у виснажене обличчя Емілії.

– Подбайте про те, щоб її влаштували з усіма зручностями та не турбували зайвий раз, – попрохав Кімберлі. Сам же усамітнився в сусідній кімнаті.

Сівши в крісло, його сіятельство раптом відчув незвичайне полегшення від того, що залишив Хайгемптон. Це місто було ніби заляпане брудом. Параноїдальний флюїд ширяв у його повітрі, породжуючи відчуття чужої присутності. Навіть перебуваючи на самоті, Лейтон відчував на собі чийсь пильний погляд, не маючи можливості його позбутися.

Вставши і запнувши фіранки на вікнах, він ще довго ходив по кімнаті, поки не набрів на бар з дешевим віскі. Відкоркувавши пляшку, він налив собі повну склянку і випив для заспокоєння нервів.

–  Казна що коїться, –  бурмотів він, наповнюючи другу алкоголем. –  Цей Енешті мав би давно поїхати до Америки. Якого біса він застряг в Англії?!

Порившись у кишені, він витяг звідти нерозпаковану тубу з сигарою, і, позбавившись упаковки, закурив.

Клуби сірого диму піднімалися до стелі і розчинялися в повітрі, наповнюючи кімнату дорогим ароматом. Він заспокоював гарячкове збудження і заперечував існування чужої злої волі, яка нібито досі тяжіла над його сіятельством.

Частково позбавившись нав'язаного втомою шизофренічного настрою, граф заглибився в роздуми про те, як усе влаштувати у столиці. Адже, прийшовши до тями, міс Ховард опиниться в малознайомому їй товаристві. Це поставить її у становище незручне і залежне, або, ще гірше, навіє думку, що вона проти власної волі стала жертвою злодійського викрадення. Передчуваючи цілком виправдану обставинами недовіру до себе, Кімберлі заздалегідь заручився листом, у якому містер Голдсворд не лише описував події кількох минулих днів, але й просив довіритися своєму колишньому супернику.

Щиро кажучи, зміст листа був щонайменше дивним. Але тепер, коли вся правда про Шандора Енешті спливла на поверхню, приховувати її не мало сенсу. Якщо вона і схвилює Емілію, то навряд чи стане для неї більшим потрясінням, ніж те, що їй довелося пережити.

Граф посміхнувся. Проти волі він визнавав, що ця слабка інфантильна жінка відрізнялася відчайдушною мужністю, а її жертовність була вищою понад усяку похвалу. Тим більше було несправедливо приховувати від неї мету подорожі, яку цілком можна було назвати втечею.

Загасивши сигару, Кімберлі витяг з іншої кишені запечатаний лист і покрутив його в руках. Якщо Емілія скоро отямиться, було б добре, аби вона знайшла його в першу чергу. З цією думкою він піднявся з крісла і, вийшовши зі свого номера, відімкнув ключем сусідній.

Емілія лежала на ліжку так само нерухомо, як і раніше. Її золотисте волосся розкидалося по подушці, а повіки були прикриті. Проте шкіра її набула перламутрової рожевизни. Ця незначна зміна на краще порадувала графа і обнадіяла його.

Поклавши листа на стіл, Кімберлі знову відійшов убік, не стільки милуючись сплячою, скільки щиро переймаючись її нездоров'ям. Її безпорадний стан нагадував йому дещо, що він давно від себе відкинув і вважав за краще забути. Її холодність, слабкість, безмовність, які породжували в грудях задушливу тугу, занурювали його в минуле, коли він, повний життя і енергії, мав  миритися з присутністю вмираючої жінки у своєму домі і нічим не видавати пов'язаного з цим роздратування.

Згадавши про це, Лейтон відчув болючий укол совісті і сам здивувався власній бездушності, яку раніше приймав за  безтурботну легкість буття.

– Ти занадто розм'як, Лейтон, –  несподівано промовив голос за його спиною. –  Сама я не викликала в тебе стільки співчуття.