Глава 7. Цвинтар Стормвуд Енд.

Згасаючий день на кладовищі Стормвуд Енд навівав спокій. Як дбайливий господар укриває в будинку меблі перед тим, як ненадовго покинути його, так і вечір накидав на могили легкий покрив сутінків, приховуючи написи і розмиваючи контури скорботних ангелів. Їхні німі фігури ще деякий час створювали  ілюзію  чужої присутності, доки темрява повністю не ховала їх від очей випадкового перехожого.

Погода стояла чудова. Вітер стих, а поодинокі відвідувачі ще прогулювалися зеленими алеями, дихаючи свіжим повітрям. Вони проходили повз двох добре одягнених джентльменів, які сиділи на скамниці і вели невимушену розмову.

– Що ви тепер думаєте про все це, Кімберлі? – запитав один із них.

–  Я, як і раніше, залишаюся переконаним скептиком, –  відповів інший.

–  Справді? – здивувався Голдсворд. –  Особисто я не зараховую себе до людей, які вірять у всяку чортівню без розбору. Але якщо сьогодні станеться щось незвичайне, клянуся, я пожертвую своїми внутрішніми переконаннями задля встановлення істини.

– Декого може ввести в оману мій спосіб життя, чутки, які про мене розпускає преса, –  посміхнувся граф. – Наприклад, те, що я часто приймаю у своєму будинку медіумів, ворожок, фокусників. Але, вірте мені, тільки тому, що природа наділила мене допитливим розумом. Мені завжди хотілося знати, як їм вдається робити те, що вони роблять. У чому криється їх секрет? У який момент їм вдається відвернути нашу увагу, аби фокус удався? Це абсолютно виправдовує мій інтерес до вашої авантюри.

–  І часто вам вдавалося розкривати обман? –  поцікавився Семмюель.

–  Авжеж, –  ствердно кивнув його сіятельство. –  Наприклад, зникнення фокусника або всім відомі «Метаморфози», коли людину спочатку засовують у мішок, потім замикають у скрині, і лише легкий помах чорної хустки за мить раптом міняє її місцем з чарівною асистенткою. Фокусника звільнено, а його помічницю – замкнено у скрині. Скажете, магія? Нічого такого! Вся справа у хорошій фізичній формі та прихованій парі стрижнів, що відмикають ящик зсередини.

–  Думаю, ловити кулі зубами так само просто? – поцікавився його співбесідник.

–  Зовсім ні. Хоча, і це чисте ошуканство. Зазвичай стріляють холостими – кулями, зробленими зі свічкового воску та вкритими металевою фарбою. А в роті мають заздалегідь припасену справжню.

–  Значить, он як ви проводите дозвілля? Займаєтеся гучними викриттями?

–  Можна і так сказати, – погодився  Лейтон Кімберлі.

–  І в чому, на вашу думку, полягає суть справи Емілії Ховард? –  поцікавився містер Голдсворд.

–  Я ще не вирішив, –  знизав плечима граф. –  Можливо, в гіпнотичному навіюванні, як ви й передбачали раніше, а, можливо, і в отруті, яка діє повільно, викликаючи ряд фізичних змін. Хоч би як, мені дуже хочеться докопатися до суті цієї містифікації.

– Та якщо з'ясується, що жодної містифікації немає?

–  Тоді обіцяю вірити  будь-чому, якщо йому знайдуться вагомі докази, –  розвів руками Кімберлі.

Відвідувачів залишалося зовсім мало, і місцевий сторож подав джентльменам знак, що незабаром зачинить ворота. Тож піднявшись зі скамниці, вони неспішно рушили у бік виходу, продовжуючи бесіду:

– Вам відомо, що таке Девель? –  спитав містер Голдсворд. –  Хочеться заздалегідь знати, якому демонові ми ввіряємо свою долю.

–  Ви маєте на увазі того самого, якого згадувала циганка? –  усміхнувся його сіятельство. –  Запевняю вас, це не демон.

–  Тоді  що?

– Мабуть, кожен народ має свою назву божества, якому він поклоняється. Так, ми, християни, називаємо Бога Богом, юдеї звуть його Ягве, мусульмани – Аллахом, а цигани – Девелем. Якщо вам цікаво, то Диявола вони називають словом Бенгх. Головне, суть усіх вірувань залишається незмінною і зводиться до двох антиподів, які борються між собою.

–  Що ж, приємно усвідомлювати, що нам не доведеться нікого викликати з пекла, аби вирішити це питання, –  з деяким полегшенням у голосі промовив юнак.

За розмовою вони практично дійшли до воріт, але несподівано звернули на темну алею. Пройшовши ще трохи поміж могил, джентльмени опинилися біля  старого, увитого диким плющем склепу. Його ґратчасті двері нещодавно відкривали, про що красномовно свідчили зламані лози і купа засохлого листя біля порогу.

– Це сімейний склеп Браунхедів – предків моєї дорогої Клариси. Її родичі були проти, аби я відвіз її тіло до Лондона та поховав там, де колись поскладають і мої кістки, –  пояснив граф.

На кам'яній стіні була вибита  епітафія, проте часті дощі геть-чисто злизали окремі слова.

–  Що там написано? – спитав Семмюель.

–  «Шукаючи земних насолод, пам'ятай про вічні».  Влучні слова. Особливо вони справляють враження на спіритуалістів, які вірять у потойбічне існування.

–   Але ви, гадаю, не з  таких?

–  Ви вгадали, –  кивнув Кімберлі. –  Не думаю, що за межею життя нас чекають пекельні муки або райські кущі, що душа проходить крізь чистилище і кається у своїх гріхах. Але я не заперечую безсмертя.

–  Он як? –  здивувався містер Голдсворд. – Зізнаюся, це звучить як мінімум суперечливо. Що ж, на вашу думку, чекає на душу, яка залишила тіло? Поясніть! Мені вельми цікаво.

–  Прошу, –  погодився граф. –  У моєму розумінні, душа розчиняється в якійсь тонкій матерії, можливо, безтілесному ефірі, всеосяжному і спільному для всіх. Завдяки цьому їй відкриваються нові горизонти пізнання, але вона втрачає свою індивідуальність. А без цієї обов'язкової умови, яка і визначає самобутність кожного індивідууму окремо, навряд чи можна судити про те, що людина і після смерті залишається сама собою.

– Але як ви пояснюєте викликання духів померлих? –  запитав Семмюель. –  Чи ви зовсім не припускаєте нічого подібного?

–  Аж ніяк, –  похитав головою Кімберлі. – Серед безлічі різних містифікацій, які мені вдавалося викрити, траплялися й унікальні випадки, пояснення яким не знайшов ні я, ні хтось інший. Попереджаю: вони дуже нечисленні, проте змушують замислитися про існування світу потойбічного та надприродного. Я багато про те думав, і ось якого висновку дійшов. Спіритичні сеанси можливі, хоча вдаються лише небагатьом з невідомих мені причин. Але викликаючи того чи іншого духа, ми лише звертаємося до залишків свідомості, яка міститься у величезному багатоликому просторі. Наші спогади про конкретну людину, її прижиттєві смаки служать компасом, який допомагає знайти потрібну особу у безкрайньому морі сукупної та різноманітної інформації.