Глава 5. Плата.

Тіло місіс Маргарет Голдсворд акуратно підняли на білому простирадлі і переклали в труну. Обличчя її, зазвичай худорляве, набрякло, а шкіра стала жовтою, як свічковий віск. Емілія стежила за ним настільки уважно, що будь-хто, спостерігаючи цей інтерес збоку, вважав би його неприродним. Погляд міс Ховард був напружений і зосереджений, ніби вигляд мертвого тіла не лякав її, але був грізним застереженням на майбутнє.

Зазвичай Емілія виявляла поступливість і смиренність виключно у всьому. Однак зміни відбувалися з нею так швидко, що вона заледве встигала підкорювати їм свій не надто гострий розум. Вони лякали її, але не до смерті, бо і це вже сталося.

Вона ходила, їла, пила та розмовляла, як і завжди, нічим не видаючи своєї таємниці. В її душі не жевріло ні прихованої образи, ні жалкування, нічого такого, що могло викликати щем у серці, окрім, хіба що, побоювань того, що містер Енешті порушить домовленість. У цьому випадку її жертва напевно виявиться марною і не принесе жодної користі. Втім, хворобливе нездужання і нервове збудження міс Ховард оточуючі тлумачтили по-своєму,   відносячи на рахунок сильного психічного потрясіння. Ні смертельна блідість міс Ховард, ні її глибоко запалий погляд не впадали в очі і  сприймалися  членами родини і слугами як річ звичайна і зрозуміла за наявних обставин. Навіть ангельська краса її злиняла, випалена  червневим сонцем, і тільки напрочуд яскраві  червоні губи виділялися на абсолютно безкровному обличчі.

Дочекавшись, коли труну винесуть, і застеливши ліжко шовковим покривалом, вона переконалася, що в  кімнаті панує ідеальний порядок. Залишалося тільки відчинити вікна, аби впустити в приміщення трохи свіжого повітря, але Емілія зволікала. Присівши на край хазяйського ліжка, вона зосереджено вслухалася в порожнечу всередині і з неабияким подивом відзначала ледве помітне ворушіння. Воно було схоже на млявий рух газів, що супроводжувався несильними поштовхами всередині. Проте у цих поштовхах простежувалася певна закономірність. Вони ніби відгукувалися на дзвін мідного дзвіночка, прив'язаного до траурного екіпажу. Прикрашений плюмажем та позолотою, чорний катафалк рушив з місця і повільно викотився крізь головну в'їзну браму.

Через тиждень на вулиці стало гаряче, і в будинку запанувала задуха. У повітрі не відчувалося жодного коливання, і всі запахи надовго повисали під стелею. Серед них особливо вирізнявся один. Він то з'являвся, то пропадав, розбавлений усіма іншими.

– Ви відчуваєте гнильний сморід? – розпитувала покоївок Емілія, оглядаючи кути і заглядаючи за завіси. – Що це може бути?

– Можливо, в трубі задихнувся щур, – відповідали вони. – Але, їй-богу, міс Ховард, ми нічого не відчуваємо.

Географія його змінювалася незбагненним чином. Сморід переміщався з кімнати в кімнату, і ніщо не могло пояснити ці складні маневри. У них, здавалося, не було жодної логіки, окрім, хіба що,  однієї  цікавої закономірності: де б не з'являлася міс Ховард, невловимий смердючий дух переслідував її. Щодня він наростав, перебиваючи всі інші запахи, а ввечері виганяв на балкон, змушуючи дихати на повні груди, жадібно вбираючи свіже, напоєне ароматом квітів повітря. Легені Емілії розправлялися, як пташині крила, і тими хвилинами вона насолоджувалася значно більше, ніж сном чи їжею, яку вживала дедалі менше. Вся цікавість, вся натхненність пригнічувалися, поступаючись місцем безпристрасному спогляданню життя навколо, яке більше не пробуджувало в ній колишнього замилування!

Щовечора, як і належить, сонце сідало за обрій, перетворюючи зелені моріжки перед будинком на мертву місячну поверхню. Темні ділянки чергувалися зі світлими, й їй думалося, що її душа давно відірвалася від Землі і полетіла до межі Всесвіту.

Слід зауважити, що домашня одноманітність ніколи не втомлювала міс Ховард, а постійне перебування в чотирьох стінах вселяло відчуття захищеності. Тим більше, ця заочна подорож викликала занепокоєння. Поки пори її блідої шкіри видихали міазми, а клітини наповнювалися животворним ефіром, вона поволі  доходила  думки, що сама є джерелом смороду. Він не переслідував її, але виходив з неї, зумовлений природними процесами розкладання мертвої плоті! Маскуючи зовнішні недоліки і роблячи їх невидимими стороннім, чаклунство не здатне приховати всіх наслідків смерті. І чим більше минало часу, тим очевиднішими вони ставали для нещасної. Ці висновки заглиблювали  Емілію у невластиву її розуму похмуру задуму про те, чим саме вона нині є. Поза всяким сумнівом тіло її чи то вмерло, чи то повільно вмирало, але душа була міцно прив'язана до фізичної оболонки.

– На півночі Англії жив колись чаклун, – розповідала вона стомленим літньою спекою садовим квітам. – Він знав про все на світі і вмів говорити тисячами мов. І була в нього чорна книга в срібній оправі із золотими застібками, яку він замикав на залізний замок. Замок цей міг відімкнути тільки ключ із бобрової кістки. Нікому не дозволяв чаклун читати цю книгу, бо в ній було зібрано таємниці десяти тисяч духів.

У цього чарівника був учень – допитливий хлопчина. Він прислужував своєму вчителю, але ніколи не наважувався зазирнути у книгу. Якось, коли вчителя не було вдома, він не втерпів і прокрався до його кімнати. І – о диво! – книга виявилася не замкнена.

Всі заклинання в ній були написані кров'ю та прахом, і спочатку хлопець нічого не міг розібрати. Але він був упертий, і водячи пальцем по рядках, таки примудрився прочитати кілька слів.

Якби ви тільки знали, – гірко посміхалася Емілія, погладжуючи шовкові пелюстки, – як мало зусиль потрібно докласти, щоб накликати на себе лихо! – І вона продовжувала розповідати: – Весь будинок затрясся, і в кімнаті запанувала  суцільна темрява. Перед юним учнем постала страшна істота. Очі її палали, як вугілля, а з пащі виривалося пекельне полум'я. Це був демон, покірний чарівнику, якого хлопчик ненароком викликав своїм заклинанням.

Побачивши, що перед ним не його пан-викликач, веліар розпоров бідолашному живіт і набив його грудками землі. Руки й ноги хлопця похололи, і гострий кілок пройшов крізь тіло, коли його насадили на довгу палицю і виставили за огорожу.