Глава 4. Угода.

–  Що це? Кориця? –  насупившись, запитав доктор Вуллідж, підносячи чашку з кавою до великих червоних ніздрів і втягуючи в них струмочки диму. – Бідолашна Маргарет! Вона казала, що зловживала нею останнім часом.

–  У нас залишилися великі запаси, –  несміло промовила Емілія, що сиділа навпроти за турецьким  кавовим столиком. Голова її була низько опущеною, а погляд майже нерухомий.

–  Яке нещастя, –  нарікав містер Вуллідж, обводячи неквапним поглядом стіни вітальні.  – Запевняю вас, з моїми пацієнтками таке трапляється нечасто. Певно, всі хвороби, крім травм, походять від занепаду духу. Місіс Голдсворд була поранена в серце, і як наслідок – не змогла пережити пологів. Ваша матінка розпорядилася щодо похорону?

–  Так, сер, –  відповіла Емілія. – Похорон у четвер.

–  Дуже добре, що навіть за таких обставин ви не зневірилися, –  похвалив він.

–  Лише завдяки тому, що містеру Голдсворду вже краще, і він прийшов до тями. Він може говорити? – підняла великі сині очі дівчина.

–  Так, але йому не слід перетруджуватися, –  впевнено кивнув лікар, ставлячи чашку на стіл. –  Знаєте, міс Ховард, що найнеприємніше у професії лікаря? – і та заперечливо похитала головою. – Споглядати  гниючі виразки або зламані кінцівки, терпіти нестерпний сморід, що видає мертве тіло –  вкрай неприємні речі, але до цього можна звикнути. Але от до чого  не можна, то це до страждань людей, які співчувають і тужать. Це абсолютно неможливо. Тому, обнадіюючи хворих, я часто не даю жодної надії їхнім родичам і близьким. Втрачати таку нестерпно. Ви розумієте, про що я говорю?

– Так, сер.

– Але, вочевидь, не розумієте, з якою метою. Містер Семмюель Голдсворд був поранений смертельно. І покращання його здоров'я, боюся, лише тимчасове.

– Що ви хочете цим сказати? – жахнулася Емілія.

– Повірте, я  не влаштовував би кавування сьогодні, якби у мене на те не було вагомої причини. Справа в тому, що містер Голдсворд, ймовірно, не розуміючи серйозності свого стану, намірився зробити вам пропозицію. Він висловив мені своє бажання, сподіваючись на пораду. То що я мав йому відповісти? Що час нині не слушний? Або ж, що варто зачекати? Їй-богу я взяв би на душу великий гріх, відмовивши безнадійно хворого від задуманого.  Позбавивши його останньої втіхи… Тож… По всьому пропозиція має бути от-от висловлена, але дозволю собі підготувати вас до неї заздалегіть. Скажіть мені відверто: ви збираєтесь прийняти її?

Ця звістка прозвучала настільки фантастично, що Емілія розгубилася. Рот її відкрився, але вона не видала ні звуку. Світ її ніби перевернувся з ніг на голову, і вона виразно відчула себе притиснутою до стелі якоюсь надприродною силою.

–  Я не знаю, –   нарешті відповіла вона. – Не знаю, як повестися…

Побачивши її нерішучість, лікар піднявся, змушуючи її встати.

– Прийміть пропозицію, прошу вас, –   переконливо промовив він. –   Прийміть тому, що вам не судилося виконати обіцяне. Але цим ви потішете людину приречену. Нехай іде у небуття щасливим від того, що у нього є наречена і вона кохає його.

Озирнувшись на всі боки, ніби і з тої, і з іншої сторони на неї чатувала незрима небезпека, Емілія, зрештою, ще нижче опустила голову, покірна гніту долі.

– Я бачу, ви майже зважилися, –   підсумував доктор Вуллідж, –   тому не варто втрачати час.  Ходімо, –   і він провів її в кімнату хворого, підвівши до  узголів'я ліжка.

Над одром витав важкий дух, і сам хворий мав вигляд змучений та нещасний. Але очі його були розплющені, і погляд пожвавішав, зупинившись на відвідувачці.

– Погоджуйтеся з усім і ні в чому не суперечте, –   прошепотів лікар.

Ставши навколішки, міс Ховард взяла слабку руку хворого і вкрила її поцілунками.

– Ваша сестра знайшла лист, який ви залишили, і нам обом нічого з нього незрозуміло, –   промовила вона, звертаючись до нього. – Навіщо ви стрілялися?

– Просто знайте, що до вас це не має жодного стосунку, –   відповів він цілком свідомо. –   Є таємниці, якими я волію володіти одноосібно.

– Ви надто суворі до себе.

– Скажіть мені тільки одне: ви щасливі, що я живий?

– Безкінечно щаслива, –  відповіла Емілія, не стримуючи сліз.

– Тоді зробіть щасливим і мене теж, –   попросив він з глибоким уривчастим зітханням.

– Що я маю для цього зробити? –   запитала вона, заздалегідь знаючи, в чому полягатиме його прохання. Доктор Вуллідж залишався при всій розмові і кивав їй, підбурюючи на вкрай легковажний вчинок.

– Станьте моєю дружиною, –  попросив Семмюель.

– І ви не вимагаєте від мене жодних доказів кохання? –  зчудувалася вона.

– Одна ваша згода стане запорукою, –   коротко відповів він. –   Ми поїдемо в Італію і житимемо там, більше нічим не переймаючись.

Але міс Ховард мовчала. Відчуваючи найніжнішу прихильність, вона не  кохала,   жодний світлий смуток чи солодка туга не бентежили її.  Ніщо не щеміло у неї  в грудях, окрім щирого співчуття. Саме тому їй було важко погодитися, і вона зволікала з відповіддю, ніби справді розмірковувала над пропозицією.

–   Полиште сумніви –   вони зайві, –   прошепотів доктор Вуллідж. – Просто пообіцяйте. Містер Голдсворд ніколи не пошкодує про своє рішення, оскільки у нього  залишилося обмаль часу. А ви ніколи не пошкодуєте про своє, бо воно вас ні до чого не зобов'яже.

Тиск, під яким вона опинилася, був дуже великий і вимагав від неї беззастережної згоди.

–   Боюся, ви розчаруєтеся, –   невпевнено промовила вона.

–   Ніколи в житті, –   палко вимовив юнак. –   Бо в цілому світлі немає істоти досконалішої, ніж ви, нікого чистішого і благороднішого. Нікого, хто вселяв би в мене таку повну впевненість у тому, що опікуючись вами, я буду щасливий, а ви будете мені вдячні і через цю вдячність прив'яжетеся до мене всім серцем. Я знаю вас, а ви мене настільки, наскільки взагалі дві людини можуть пізнати одна одну з усіма недоліками і потребами. Хоча, ні, недосконалим можу бути  лише я, бо ви – ідеальні, ідеальні в усьому. Та я клянуся, що зроблюся кращим, аби ви могли покластися на мене у скрутну хвилину, а не я на вас.