Глава 3. Дуель.

Справжня магія незрима, її результат скидається на такий, до якого призвели цілком природні обставини. Якщо в злощасній брошці і була частка чорного чаклунства, граф Кімберлі за відсутності доказів навряд чи міг винуватити її у смерті дружини. Він вірив єдиному висновку, зробленому домашнім лікарем, що загибель графині сталася внаслідок тривалої хвороби, а несподіване поліпшення її здоров'я свідчило лише про те, що її час вийшов. У його практиці не раз траплялися випадки, коли навіть найбезнадійніші хворі, що перебували у несвідомому стані тривалий час, приходили до тями перед тим, як назавжди покинути цей світ.

3 червня до воріт кладовища Стормвуд Енд під'їхав чорний катафалк із тілом її сіятельства. Це місце останнього спочинку було відносно новим, відкритим сто років тому і обсадженим соснами і кипарисами. Воно вселяло у серце спокій і швидше нагадувало парк у найкращих традиціях вікторіанської епохи, в якому було заведено гуляти з дітьми та влаштовувати пікніки для всієї родини.

Оскільки графиня так і не обзавелася великою кількістю знайомих за життя, в останню путь її проводжали люди виключно близькі, включаючи вдівця, та співчуваючі. Прочитавши над гробом зворушливу епітафію, граф залишався стриманим і мовчазним до кінця жалобної церемонії, поки труну не внесли в мармуровий склеп і не замкнули за нею залізні ґрати.

Хто завгодно міг би подумати, що він пригнічений смертю дружини і ховає скорботу за зовнішньою незворушністю і показною холодністю, якби не записка, надіслана ним у Голдсворд-хаус одній молодій особі. Зміст її суперечив цьому твердженню і викривав удівця в таємній радості, яку він відчував, позбавившись сімейних кайданів. Значилося у ній таке:

«Моя люба сповіднице! Коли я пишу цей лист, ви ще спите, і я не наважуюсь порушувати ваш спокій своїм нещастям. Та до вас обов’язково дійде чутка, що графиня Клариса Кімберлі померла раптово, а сам я перебуваю в щирій розгубленості, не розуміючи, радіти через те чи побиватися. Як ви вже знаєте, я ніколи не відчував до неї закоханості, і відхід її залишив мене абсолютно байдужим до цієї, мабуть, сумної події. Єдине, що гнітить мене – розлука з вами, ваше небажання бачити мене і неможливість володіти вашою душею. Це єдине, про що шкодую. Я відчуваю гостру потребу кохати вас і бути коханим у відповідь. Безмежно сумую за вами і божеволію від самої думки, що навіть за нинішніх обставин мені може бути відмовлено. Душа моя пломеніє, а уява млоїть солодкою мукою, являючи яскраві картини того, що ми разом, і я стискаю вас у міцних обіймах.

Мабуть, слова мої викликають ваш гнів, що вкотре доведе вашу чистоту, але повірте хоча б у щирість моїх намірів. Клянусь, я не напишу вам більше ні слова –  моє минуле і так надто вас бентежить. По смерті я приречений на пекло і страждання за те, яким лицеміром  був по відношенню до бідної Клариси, і тільки ваше кохання здатне врятувати мене.

Будьте моєю спокутницею, і я нічого не пошкодую! Коли жалоба мине, я готовий запропонувати вам своє ім'я і титул, і все, чим володію. ( Навіть не знаю, як ще можна довести вам свою відданість і любов).

Серце моє завмирає в очікуванні вашої відповіді, і я сподіваюсь отримати її якнайшвидше. Живіть і пам'ятайте, що душа моя надірветься, якщо ви покладете на неї надмірний  тягар цілковитої самотності, позбавивши вашого товариства. Тоді суворість ваша і непідкупність, яку я ціную вище за всі інші душевні якості, можуть коштувати мені не тільки надій на щасливе майбутнє, а й самого життя.

Розраховую на вашу поблажливість, Лейтон, граф Кімберлі».

Однак цей лист, написаний з такою палкою пристрастю, так і не дістався адресата.

–  Квіти для міс Ховард!

Висмикнувши з пишного букета троянд найповнішу, міс Аделіна Голдсворд кокетливо полоскотала нею верхню губу і кинула на сидіння дивана. Одягнена вона була в коротку сукню поверх спортивного трико і нетерпляче постукувала ракеткою по розкритій долоні. В саду на неї уже чекали подруги, яких вона зазвичай  з превеликою легкістю обігрувала в крокет і бадмінтон.

–  Справді? –  здивовано підняв брови її брат, відриваючись від читання ранкової газети і ставлячи чашку з недопитою кавою на стіл. Кімната для сніданків була добре оствітленою, і сонце вигравало на шибках. –  Несіть сюди! – гукнув він служницю.

Вийнявши з кошика листа він різко струснув його.

–  Але ж містере Голдсворд! – обурилася покоївка його безцеремонності.

–  Геть, –  похмуро наказав він.

Поки очі його пробігали рядок за рядком, обличчя блідло, а щелепи стискалися, демонструючи круті вилиці. У свої двадцять два роки містер Семмюель Голдсворд був високим і міцним на додачу, не мав ні бороди, ні вусів, але завдяки лише благородній зовнішності виглядав старшим за свій вік. Окрім хоробрості і завзяття, він володів надзвичайно вибухонебезпечним темпераментом, не шкодуючи нічиїх почуттів і не беручи до уваги жодних обставин. Усі ці якості були названі лише для того, щоб виправдати обурення  та гнів, які закипіли в ньому, коли він дочитав написане до кінця.

–  Який лицемір! –  вигукнув він, кидаючи записку Аделіні. У погляді його читалося ображене почуття, але нашвидкоруч переглянувши  лист, вона тільки байдуже знизала плечима.

–  На жаль, мені нічого не залишається, як висловити графу співчуття. Ці рядки, написані з таким щирим натхненням, навряд чи щось змінять. Адресат абсолютно безнадійний.

–  З якого то дива? – підозріло запитав Семмюель.

– Якби Емілія відчувала закоханість, вона швидше здивувалася б цьому почуттю, ніж прийняла його як належне, –  пояснила вона. –  А відтак опиралася б йому, як і всьому іншому, що може викликати душевне сум’яття. Вона хвора на чистоту, як інші хворі на сухоти, ревно оберігаючи свою недугу від будь-якого медичного втручання.

–  Все це до певного часу, доки хтось не виявиться напрочуд наполегливим, –  відмахнувся від неї юнак.