Глава 6. Повернення додому.

Коли настав час наступного читання, Аделіна так і не з'явилася на горищі. Міллі чекала її так довго, як тільки могла, поки Семмюель не почав вередувати і вимагати продовження. Він був таким наполегливим, що Емілія врешті-решт здалася і розгорнула черговий лист:

«Вежа Годинникаря була круглою і присадкуватою, – прочитала вона. –  Міллі і Трі легко піднятися її сходами на самий верх, де виявили простору кімнату, заставлену різноманітними механізмами. Вони теленькали та дзвякали, кукукали та бухали, відлічуючи години і хвилини. Секундні стрілки крутилися  вліво і вправо, показуючи зовсім різний час!

Маленький чоловічок у коричневому кафтані із золотими гудзиками порався з ними, підкручуючи і підтискуючи там, де ослабли пружини, змащуючи олією шестерні, аби вони оберталися без скрипу. Якби на ньому був не коричневий, а зелений кафтан, він був би схожий на лепрекона, але Міллі не сумнівалася – перед нею той самий годинникових справ майстер. На високому лобі він носив хитромудрий пристрій –  велику круглу лупу.

–  А, Міллі Гоббс, –  пробурмотів старий. –  Багато про тебе чув. Як тобі  тутешні звичаї? Мабуть, вони здаються тобі дещо незвичайними?

–  Так, сер, –  правдиво відповіла йому Міллі. – Все тут дещо дивне. Цей світ зовсім не схожий на той, з якого я родом. А ви тут живете зовсім один? –  запитала вона, бо і гамірний палац аристократів, і пишний сад, і навіть ліс були сповнені життя.

–  Один? –  перепитав він. – Нині. Але так було не завжди…, – і він глибоко зітхнув. – Колись я був найщасливішою людиною у світі. У мене була сім'я. А ти маєш сім'ю, Міллі Гоббс?

– У мене є батько і мати, – відповіла йому дівчинка.

–  Дуже добре! Бо і я колись мав доньку. Я сам насипав її з піску. Бо якщо хочеш зробити щось до ладу, зроби це сам. Щодня я додавав по жменці, щоб вона росла, як звичайна дитина. Зовні вона була схожа на тебе –  таке ж світле волоссячко і свіжий рум'янець на щічках, –  і людина з великою лупою на лобі ніжно торкнулася її щоки. –  Вона подорослішала дуже швидко, і стала такою красунею, якої  не можна було не любити. Вона могла зігріти своєю добротою будь-чиє серце, а вже якою допитливою була – і не переказати. Бач, – прокашлявся Годинникар, – я ніколи і ні в чому їй не відмовляв. Я подарував їй увесь цей світ, зробив Королевою, а її молодість та краса довершили справу. У всіх чотирьох частинах світу не було можновладнішої пані, ніж моя Іллая.

–  Але якщо Пісочна Королева –  ваша дочка, вам напевно відомо, куди вона поділася, –  припустило троєруке створіння.

–  А ти, мабуть, Трі, –  усміхнувся Годинникар. –  Ти народилася і виросла тут, тож, ймовірно, тобі добре відомо про те, як легко змінюються ті чи інші речі. Проте Іллая знала про те набагато більше за тебе. День і ніч вона гралася з піском, виліплюючи з нього різні фігури. Якось-то вона виліпила лице, і воно заговорило з нею. Ти можеш собі таке уявити? Лице розімкнуло губи і вимовило її ім'я: Іллая! О, Іллая! Моя дівчинка вміла оживляти все, чого торкалася. Від самого народження вона володіла цим чарівним даром, але ще могутнішої магії навчив її я. Може, ти хочеш спитати, чому я так зробив? Через її доброту. Тоді мені здалося, що це хороша ідея.

Наша Королева була щиросердною і допомагала всім, хто звертався до неї по допомогу. Без неї саме слово сердечність втрачало своє  значення, а світ ставав жорстокішим і пожадливішим. Це вона вдихала в нього благородну душу. Тож після того, як вона пішла, я не торкався його. Я зачинився в цій вежі і з того часу не залишав її стін.

–  Але чому вона пішла? – знову запитала Міллі.

–  Лице. Воно в  усьому винне, – пояснив Годинникар, і голос його скотився до пошепту.  –  Воно розповіло їй про верхній світ, спокусило чудесами, які є нагорі. Лице  було настільки  переконливе, що моя дорога Іллая навіть не чинила опору тій цікавості, яку воно розпалило в її душі.

– І що, що сталося? – не втерпіла Трі.

– Як відомо, нагору можна потрапити лише одним способом – перевернувши Пісочний Годинник. Чи вам відомо, що це означає?

–  Ні, пане, –  в один голос відповіли Міллі та Трі.

– Два світи – верхній та нижній – взаємопов'язані, як дві скляні посудини. З однієї пісок висипається, наповнюючи іншу. І поки верхній світ міліє, нижній набуває форми. Він досягає межі свого розквіту якраз у ту мить, коли остання піщинка падає вниз.

– А верхній світ? –  закліпала очима Трі.

–  Для нього настає кінець часів, –  напнув губи чоловік. – Але не тривожся. Ніщо у цілому Всесвіті, як відомо, не може прийти до остаточного завершення. І коли часу зовсім не залишиться, годинник перевернеться, аби все знову почалося спочатку. Та, запевняю вас, таке відбувається не так уже й часто.

– Тож скільки часу залишилося до цієї знаменної події?

–  Боюся, більше, ніж ти можеш собі уявити, – похитав головою Годинникар.

–  Так довго! –  второпала Міллі. Хоч вона й не вміла рахувати, проміжок здався їй просто величезним!

–  За цей час життя плавно перетече з одного всесвіту в інший через невеликий отвір, –  пояснив чоловік у коричневому кафтані. –  Ніхто не помітить кінця світу, якщо годинник перевернути вчасно. Але якщо це зробити передчасно, коли один всесвіт ще не встиг померти, а інший народитися, тоді станеться велике лихо! Люди та інші Божі тварі загинуть у сум'ятті.

–  О, невже ваша обожнювана Іллая перевернула годинник? – занепокоїлася Міллі.

–  Та ж ні! Вона ніколи не була настільки легковажною. Тож просто підставила драбину і піднялася нею вгору! От тільки з того часу ніхто не бачив нашу Королеву і не чув про неї, –  сумно закінчив оповідь Годинникар. –  Та якщо хочеш повернутися додому, Міллі Гоббс, якщо ти думаєш, що там тобі буде краще, можеш скористатися тою драбиною, –  запропонував він.

– Звісно, хочу, навіть дуже! – радо вигукнула Міллі. –  Ох, великодушний пане, як же я вам вдячна!

–  А чого хочеш ти? – звернувся чарівник до бузкової Трі.